10 міфів про історію Криму. Життя вимагає не історичних «казок», а достовірної інформації

Олександр Георгієвський

Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»

Об'єктивному й адекватному сприйняттю Криму та його нинішніх проблем, його історії, його населення заважають усталені ще з радянських часів міфи, створені радянською пропагандою для виправдання тієї політики, яку проводили більшовицька і пізніше комуністична партія стосовно Криму та його народів. Розвінчання цих міфів значною мірою допоможе з'ясувати, хто є хто у Криму насправді. Тут спробуємо встановити істину стосовно лише деяких поширених міфів, що спотворюють історію Криму.

Міф 1. Кримські татари не корінний народ Криму, а прибульці

Деякі упереджені історики, політики та чиновники стверджують, що кримські татари з'явились на півострові після так званої «монголо-татарської навали» і так і залишились жити на цій землі. Тому називають народ – «татари Криму», об'єднуючи їх в один етнос із казанськими й іншими татарами.

Насправді, практично всі історики ХІХ і навіть початку ХХ століття, серед них і довоєнні історики СРСР, добре знали походження кримськотатарського народу. Навіть після завоювання Криму Російською імперією 1783 року корінне походження кримськотатарського народу не спростовують. Міф про них як про прибульців з'явився після Другої світової війни для виправдання поголівної депортації, здійсненої сталінським режимом у травні 1944 року, і спробами викорінення в Криму будь-якої згадки і пам'яті про існування кримських татар.

Є безліч доказів корінного походження кримськотатарського народу, що свідчать про те, що вони не прийшли до Криму в 13-14 столітті, а формувались у Криму як нація упродовж тисячоліть, досягнувши високого державного розвитку в 15-18 століттях. Скористаємось ще одним, поки що маловідомим, порівняно новим свідченням, днями поширеним кримським дослідником Айдером Бекташем. Це книга А.Є. Спиридонова «Підручник географії Росії», видана в Санкт-Петербурзі 1913 року. У ній сказано: «Кримські татари – це змішаний різноплемінний народ, який склався з нащадків древніх греків і середньовічних італійців, які колись мали тут свої колонії, куди згодом переселилися багато хазар, кипчаків (татар), турків, вірмен, циган і євреїв. З утворенням Кримського ханства більшість цих народностей прийняли магометанську віру, татарську мову і поступово злилися в одну татарську народність. Значна частина їх (ногаї) років 50 тому виселилися в Туреччину, інші татари займають переважно гірську частину Криму, де складають переважну більшість населення і відрізняються стрункістю стану, представницькою зовнішністю, гарними рисами і густим чорним волоссям».

Тут, щоправда, доречним є одне уточнення, зроблене одним із читачів Фейсбуку: «Цигани з'явились після утворення народу як етносу, за часів Кримського Ханства й утворили окреме плем'я: тайфа. Тож цигани не брали участь у становленні кореня народу. А ось багатьох «забули» згадати!» Дійсно, кримськотатарський народ сформувався у «кримському плавильному етнічному тиглі» з безлічі націй, народностей, племен, і навіть перерахувати всі етнічні спільноти, які брали участь у формуванні кримськотатарського народу складно, але зрозуміло, що це практично всі народності, які так чи інакше жили в Криму з незапам'ятних часів до 14 століття, і або пішли в небуття, асимільовані кримським етносом, або ще залишаються жити на півострові.

Міф 2. Найвідоміший у світі «кримський» поет – Пушкін, а не Ашик Умер

Кримська періодика дуже часто в прагненні підкреслити значення російського етносу для розвитку Криму надмірно перебільшує його роль і значення, тоді як Російська імперія, навіть її політика, економіка і культура, зокрема до 1783 року зовсім не грали визначальної ролі в долі Криму. Наприклад, у Криму найпоширеніше прислів'я «Пушкін – це наше все!», до дня його народження в червні навіть прив'язується щорічний фестиваль «Велике російське слово», якому приділяється занадто перебільшена увага влади. Насправді, зовсім не Олександр Пушкін, хоч він і написав видатні твори про Крим, є найвідомішим «кримським» поетом.

Реально абсолютну першість за популярністю в світі, за визначенням літературознавців, посідає національний поет Англії Вільям Шекспір. Його твори перекладені практично усіма мовами світу.

Що ж до «кримських», тобто літераторів, доля і творчість яких так чи інакше пов'язані з Кримом, то, не применшуючи значення Пушкіна, слід сказати, що в арабському, тюркському і мусульманському світі Олександр Сергійович – не найпопулярніший поет.

1621 року в Гезлеві народився поет, якому судилося вписати золотою арабською в'яззю історію своїх звершень і завоювунь в химерному переплетенні бувальщини і вимислу на сторінки фоліанта всесвітньої літератури. Це поет Ашик Умер (1621-1707), класик тюркської літератури, твори якого перекладені такою ж мірою, як і творіння Шекспіра. Утвердитись на хиткому терені літератури допомогло співакові з нинішньою світовою славою визнання у 1637 році його талантів тонким цінителем поезії – кримським ханом Ресмі Бахадиром I Гіреєм (1602-1641), на честь сходження на трон якого юний Умер Абдула Оглу написав чудову оду. Його твори набули широкого розповсюдження в Османській імперії, Росії, Персії, на Кавказі, в Речі Посполитій, в Угорщині, Болгарії, Греції та багатьох інших країнах.

Ашик Умер на схилі років повернувся до свого рідного Гезлеву багатим і знаменитим, встиг збудувати кілька мечетей у різних частинах міста, одна з них у Текиє дервішів. Згодом, під час завойовницьких війн Росії, мечеть була зруйнована, а могила Ашика Умера стерта з лиця землі окупантами. Але 2004 року в Євпаторії вдячні нащадки встановили пам'ятник Ашикові Умеру як визнання немеркнучого світла його слави.

Міф 3. Поселенню на місці Сімферополя 220 років

Люди живуть тут більше 2 тисяч років, як свідчить історія городища Неаполь Скіфський, столиці імперії скіфів. На території сучасного Сімферополя знайдені сліди людського життя від палеоліту до середньовіччя. Стоянка епохи палеоліту в Чокурча, виявлена Сергієм Зябніним в 1927 року, свідчить, що людина епохи палеоліту мешкала тут більше 50 тисяч років тому. У наші дні краєзнавець Олександр Столбунов знайшов залишки Чокурча-2 на протилежному боці досліджуваного пагорба, які відсувають цей термін ще на 200 тисяч років.

На особливу увагу заслуговують Неаполь Скіфський, столиця пізньоскіфської держави, і поселення Ак-Мечеть. Перший – на південно-східній, друге – на західній стороні Петровських скель. Тому, якщо вести історію поселення від Неаполя Скіфського, то місту тут більше 2 тисяч років, а якщо від поселення Ак-Мечеть, що служило, окрім іншого, резиденцією калги-султана в Кримському ханстві, то Сімферополь має всі підстави вести своє літочислення вже більше 500 років. Питання про це розглядалося кілька років тому на сесії міськради Сімферополя, але депутати поки не зважилися «зістарити» своє місто, хоча для цього є всі підстави.

Ак-Мечеть (у перекладі Біла мечеть) була до внесення Криму до складу Російської імперії (1783) центром каймаканства, резиденцією калги-султана, який за ієрархією був другою після хана особою. Перші відомості про неї відносяться до кінця XV – початку XVI ст. За результатами камерального опису Криму, складеного в 1783 році командувачем російськими військами в Тавриді генерал-поручиком О.А. Ігельстромом, Ак-Мечеть нараховувала «308 будинків, з яких 224 цілих і 84 кинутих татарами, які виселилися до Туреччини; християнських будинків 18 цілих і 5 в руїнах». Ці останні належали вірменам, переселеним в 1778 році в Нахічевань в кількості 259 душ. У місті налічувалося 7 мечетей, 1 медресе, 3 мектебе.

А будівництво адміністративних будівель російського поселення було розпочате влітку 1784 року поруч з Ак-Мечеттю, яка роком пізніше була внесена до складу Сімферополя. Ім'я Сімферополь місту запропонував вчений-богослов Євген Булгаріс. Назва «Сімферополь» «модною» тоді мовою означало «Користоград», або «Місто Користі». «Місто-збирач» – це пізніший домисел, хоча давньогрецьке «сімферополіс» дійсно можна перекласти двояко: «місто користі», «місто-збирач», але в проекті Булгаріса сказано однозначно: «місто користі».

До речі, Потьомкін довго вибирав місце, де саме «заснувати» Сімферополь: поблизу Старого чи Криму, Карасубазара чи Бахчисарая. Але переміг варіант біля Ак-Мечеті, в центрі півострова, на перехресті основних доріг.

Міф 4. Крим завжди належав Росії

Цей міф використовується для переконання найбільш неосвічених слухачів, не знайомих з історією Криму навіть трохи, а також для формування неправильного уявлення про історію в умах учнів молодших класів. Насправді, Крим був приєднаний до Росії в 1783 році, через дев'ять років після того, як Росія відвоювала Кримське ханство у Османської імперії, зробивши його своїм протекторатом. Приєднання було здійснене силою зброї, після серії завойовницьких походів, які фактично спустошили Крим і привели до втечі більшої частини населення до Туреччини, Румунії, Болгарії та інших країн. За точним підрахунками істориків, до складу Російської імперії Крим увійшов в 1783 році і залишався до 1920 року з перервою на 1917 і 1918 рр., тобто 135 років.

Під контролем Радянської Росії (у різних формах) Крим знаходився у 1917 році і з 1920 до 1954 рр. з перервою в 1941-1944 рр., тобто 32 роки. Всього виходить 167 років. Навіть якщо додати 37 років перебування Криму у складі УРСР (1954-1991), а також перебування Криму у складі незалежної України (з 1991 – донині, оскільки анексія Криму ніким у світі не визнана, і Крим так чи інакше буде повернутий до складу України), то в сумі набирається 204 роки – невеликий, по суті, термін, а без «українського» періоду і того менше. Монголи керували Кримом 202 роки (1239-1441), Кримське ханство існувало на півострові 342 роки (1441-1783), а Візантія контролювала Крим взагалі ще більше 650 років (з 530-х рр. до 1204 р.), Україна – вже більше 60 років.

Міф 5. Крим – споконвічно російська земля

Цей міф має явно пропагандистське, а не історичне походження. Так, наприклад, Володимир Путін каже: «У Криму буквально все пронизане нашою спільною історією і гордістю». Але Путін зовсім не історик, більше того, в процесі багатьох публічних виступів показав, що історичними знаннями він володіє тільки в зародковому обсязі. На думку істориків же, «постійного слов'янського населення в Криму ні в давнину, ні в ранньому середньовіччі не було – відсутні які б то не було археологічні або письмові джерела, здатні підтвердити цю теорію. Слов'яни-купці і слов'яни-невільники фіксуються на півострові не раніше XI-XIII ст. Це, строго кажучи, визнавали навіть у пізній радянський період.

І. Піоро у своїй роботі «Кримська Готія» дійшов висновку, що всі спроби знайти ранніх слов'ян в Криму «носили тенденційний, іноді навіть псевдонауковий характер». Росіяни стали складати помітну частину населення півострова тільки в другій половині XIX століття, а в більшість перетворилися лише в XX столітті. Як видно з головної праці з демографії півострова – книги Я. Водарського та ін. «Населення Криму» – росіяни з кінця XVIII століття і до 1850 року становили 5% (± 1%) населення, а до 1858 року їх стало 12% з невеликим. Лише до 1897 року росіяни стали складати третину населення Криму (і все одно кримських татар було більше), і тільки до 1917 року їх стало більше половини. Так що «російський» Крим – це повний вигадка.

Міф 6. Крим передали Україні, нібито, незаконно

Це улюблена теза ідейних прихильників «руського світу». Наприклад, Володимир Путін говорив: «Ініціатором був особисто голова Комуністичної партії Радянського Союзу Хрущов... Це рішення було ухвалене з очевидними порушеннями чинних навіть тоді конституційних норм. Питання вирішили кулуарно, міжсобойчиком». Йому ж належить образне порівняння «Крим передали Україні, як мішок картоплі». Держдума Росії в 2015 році навіть мала намір скасувати рішення тепер уже неіснуючої держави РРФСР про передачу Криму Україні, але вчасно одумалася, оскільки передача півострова Україні була здійснена в точній відповідності з чинними тоді законами і була зумовлена соціальними, економічними та географічними факторами.

Зараз історики пояснюють: «Ніякого єдиновладного рішення М. Хрущова в 1954 році не було. Передача Криму – колегіальне рішення радянської верхівки. Керував радянським урядом Георгій Маленков – ідейний сталініст і противник Хрущова, він організовував фактичну частину передачі, а підписи на документах ставив формальний голова Союзу – Голова Президії Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов. Передача Криму та відповідні зміни до Конституції були внесені Законом Верховної Ради СРСР – вищого органу управління країною».

Підтвердженням цьому служать Постанова Президії ВР УРСР від 05.02.1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР», Указ Президії ВР СРСР від 19.02.1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР», Закон СРСР від 26.04 .1954 «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР», а також Конституція РРФСР (1978), де Криму і Севастополя немає, і Конституція УРСР (1978), де Крим і Севастополь є.

Уже понад 60 років Крим перебуває у складі України, і ніхто в Кремлі не оскаржував правомірності цього, більше того – визнавали законність передачі, бо Росія після розпаду СРСР уклала багато документів з Україною як із окремою країною, в яких Крим визнавався в її складі. Військова анексія Криму 2014 року є незаконною і не визнана ніким у цивілізованому світі.

Міф 7. Севастополь, нібито, «місто російської слави»

Підставою для цього міфу слугує давній метод російської пропаганди привласнювати тільки собі будь-яку перемогу, наприклад, за словами Путіна, Росія виграла би Другу світову війну і без України, як і раніше в Москві заперечували роль США, Англії та інших країн у перемозі над гітлерівцями. Насправді, країни Антигітлерівської коаліції зробили незаперечний внесок у перемогу, і без нього один Сталін міг би й не вийти з тієї війни переможцем. Другою складовою цього міфу служить ще більш парадоксальна звичка російських істориків навіть поразки називати перемогами. Так, у Криму досі як переможна подія, наголошується участь Росії в Кримській війні, хоча, як відомо, Східну (Кримську) війну Росія програла. Більше того, істориками визнаний факт, що поразка Росії в Кримській війні є свідченням відсталості її політики, відсутності військового мистецтва. Насправді Кримська війна – це момент ганьби Росії, якого нормальна країна мала б соромитися.

Насправді відомо, що Севастополь ніколи не був неприступною фортецею. Всі армії, які ставили своєю метою взяти Севастополь, домагалися цього завдання. У Кримську війну він був узятий всього лише десантом союзних турецьких і англо-франко-сардинских військ, у Другу світову війну – німецькою армією на початку війни, а в кінці її німці також не змогли перетворити Севастополь у свою фортецю, і радянські війська порівняно легко взяли місто.

Що стосується, нібито, тільки російської слави, то цей факт не підтверджується історичними відомостями. У Кримську війну більшість рядових солдатів в російську імперську армію мобілізувалися на території України і були українцями. Для царського трону всі вони були «російськими воїнами». Насправді, крім російських полків, в армії були Чернігівський полк, Український єгерський, Одеський уланський полк, Київський гусарський, і навіть Єврейський полк. Тому героїчна оборона Севастополя – багато в чому заслуга українців і багатьох інших національностей. Що стосується командирів, то багато з них також були українцями та представниками інших національностей.

І взагалі, російська слава часто кувалася чужими руками. Та що там говорити, якщо навіть музику самого гімну міста «Легендарний Севастополь», в якому є слова «Севастополь – місто російських моряків» написав грузинський вірменин Вано Мураделі на слова уродженця України поета-пісняра Петра Градова. Героями оборони 1854-56 років стали її керівник адмірал Нахімов і звичайний матрос-розвідник Петро Кішка.

Обидва ці символи «російської слави» – українці! Дворянський рід Нахімових веде своє походження від Мануїла Тимофійовича Нахіменка, сотника Охтирського слобідського українсько-козачого полку, чиї предки століттями жили в Полтаві. Майбутній адмірал припадав сотникові правнуком. Між іншим, на бастіонах Севастополя солдати обожнювали хороброго адмірала, виспівували частівки про «хват-Нахіменка». А Петро Маркович Кошка (насправді – Кішка) народився у селі Ометинці, що під нинішньою Вінницею, в родині українського кріпака. Україна пишається своїм відчайдухом-сміливцем, розвідником 19-го флотського екіпажу, легендою міста «російської слави». Не випадково на честь матроса Кішки названі вулиці в Києві, Вінниці, Дніпропетровську, Донецьку, Макіївці, Горлівці та інших українських містах.

Як показало дослідження вченими «Морських збірників» часів 1-ї Кримської оборони, в списках особового складу прізвища здебільшого українські – ті росіяни-герої родом із Полтави, Переяслава, Кам'янець-Подільського, Чернівців, Чернігівщини, Київщини, Херсонщини та інших областей України. Це героїчні солдати і матроси-українці – Гнат Шевченко, Іван Демченко, Федір Заїка, Григорій Ткаченко, Михайло Данильченко та багато інших. На другому місці, мабуть, зросійщені німці – Едуард Тотлебен, Василь Геннеріх, Антон Коцебу, Даннерберг, Бельгард, і сам Корнілов по матері німець Фан-дер-Фліт! Павло Липранди – іспанець, контр-адмірал Жерве – з Франції. Те ж саме стосується і другої оборони Севастополя. Натомість тепер активісти російських організацій кричать про третю оборону, яка буде найбільш російською з усіх російських.

Міф 8. Севастополь (Херсонес) – сакральне місце, «первинна купіль» хрещення Росії

У листопаді 2014 року Володимир Путін вигукнув: «Херсонес – це ж що? Це Севастополь!» І назвав місто «сакральним місцем для кожної російської людини». Підставою для цього, при його «історичних знаннях», служив той факт, що «там хрестився руський князь Володимир». «У Криму, у Херсонесі, хрестився князь Володимир, а потім хрестив Русь. Від початку первинна купіль хрещення Росії – там», – говорив він. Не будемо чіплятися до того, що Володимир князь не російський, а руський, тобто Київський і було це в той час, коли Москви ще не було й близько. Чому його хрещення у Херсонесі має виправдовувати входження Криму до складу Росії, а не України, столицею якої є Київ? До речі, раніше за Володимира княгиня Ольга хрестилася в Константинополі. Обидва ці міста тоді входили до складу Візантійської імперії. Якщо використовувати ту ж логіку, то чи не означає це, що і Стамбул має увійти до складу Росії як ще більш первинна купіль хрещення? Тим більше, що є грубою історичною помилкою ставити знак рівності між Росією (тоді Московією) і Київською Руссю, які були абсолютно різними державами та наступності між ними не існує.

Дамо слово історикам: «Дивним в устах президента Росії звучить ототожнення сучасного міста Севастополя із грецьким і візантійським містом Херсоном/Херсонесом. Засноване в 529/528 рр. до н.е. грецькими колоністами з Гераклеї Понтійської (на території сучасної Туреччини), це місто проіснувало без малого 2000 років, і остаточно припинило своє існування в першій половині XV століття.

А ось сучасний Севастополь був заснований 1783 року на місці кримськотатарського села Ахтіяр (Ак-Яр), а руїни Херсонеса лише географічно розташовані на місці пізнішого міста. В історичній науці для встановлення наступництва між поселеннями різних епох, застосовується принцип безперервності традиції, чого між Херсонесом і Севастополем не спостерігається».

Міф 9. У розпорядженні науки є безперечні докази існування руської (російської) Тмутаракані

Ми вже говорили про те, що російські вчені для виконання політичного замовлення влади часто винаходили ненаукові концепції, згідно з якими російські люди здавна були практично скрізь, де зараз є територіальні претензії Росії. Більше того, для цього часто фальсифікувалися навіть матеріальні докази.

Кримський історик Гульнара Абдуллаєва в газеті «Авдет» пише, що «Тмутаракань – це російська химера на берегах Азова». Відомо, що на Русі раніше XI століття немає жодного справжнього рукописного документа. Міста були дерев'яними, часто горіли, а з ними гинули і рукописи... Вперше назва «Тмутаракань» згадується у давньоруському літописному зводі – «Повісті минулих літ». Там князь Володимир взагалі вигнав за межі Київської Русі сина Мстислава зі словами «іди княж у Тмутаракань». Цілком номінально. І сьогодні в російській розмовній мові слово «Тмутаракань» асоціюється із чимось недосяжно далеким і невідомим, як синонім слова «глухомань».

Але російські історики на цей вираз звернули особливу увагу. Так, історик Василь Татищев вважав, що Тмутаракань могла бути в Рязанській області, Андрій Лизлов шукав її поблизу Астрахані, князь Михайло Щербатов наполягав, що Тмутаракань – це князівство, і знаходилося воно поблизу Азова. Більше всіх досяг успіху граф Олексій Мусін-Пушкін, який виявив літературний пам'ятник, відомий як: «Слово о полку Ігоревім», написаний, нібито в XII столітті якимсь Бояном. Незабаром був «знайдений» «Тмутараканський камінь», на якому було написано, що князь Гліб міряв «...море по льоду від Тмутаракані до К'рчева 10000 і 4000 сажень». Першим у його автентичності засумнівався академік Петро Паллас, а вслід за ним і інші історики. При тому, що ні європейські хроніки, ні арабські, ні візантійські літописи, ні в XI, ні в XII, ні в наступних століттях нічого про загадкове князівство на березі Азова не згадували. Про нього вони і не могли знати, адже його просто не існувало в природі. Так, корифей історії Лев Гумільов вказує на той факт, що у старовинному творі існує маса неточностей, недомовленостей і розбіжностей. Що стосується «Слова о полку Ігоревім», то сьогодні доведено – це підробка. Офіційна версія знахідки почалася в 90-х роках XVIII століття, коли граф Мусін-Пушкін у бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря наштовхнувся на рукописний збірник. Оригінал, нібито, граф зберігав у себе вдома, у 1812 році під час пожежі в Москві стало відомо, що оригінал «Слова» згорів. Але вже через три роки «Слово» був знову знайдений. Щоравда пізніше з'ясувалося, що це було нове, виправлене і доповнене видання, написане на пергаменті, який зістарили штучно, роботи згаданого антиквара Антона Бардіна, причому в двох примірниках.

Пізніше, 1901 року, академік Олександр Спіцин взагалі не вірив у існування Тмутаракані. А французький вчений Андре Мазон 1940 року в своїй книзі довів, що «Слово» та Тмутараканський камінь були майстерною підробкою XVIII століття. Серед вчених, які заперечують автентичність Тмутаракані, був відомий краєзнавець та історик Михайло Успенський. Вперше професор Олександр Зимін відкрито повідомив у своїй доповіді в лютому 1964 року в Ленінграді, що «Слово» і камінь – підробки. У 2001 році у Варшаві про підробку «Слова» було оголошено професором Гарвардського університету Едвардом Кінаном.

Тим більше, що на карті X-XII століть місця для існування якогось російського князівства Тмутаракань не було, і бути не могло. З 889 року все Північне Причорномор'я належало печенігам, а з 1054 року – кипчакам, лісостепову смугу між Дінцем і Середнім Доном займали підлеглі хазарам яси, центральну частину Північного Кавказу займали алани, меоти, сінди і касоги (проточеркеси), а весь простір від Дону до Волги належав хозарам. На Тамані ж жили підлеглі хазарам чорні болгари (протобалкарці), які й володіли Керченською протокою.

На місці міфічної Тмутаракані дійсно існувало античне місто Гермонасса (VI ст. до н. е.). Воно входило до складу Боспорського царства. Тут жили елліни, сармати, хазари та інші народи. Практично без перерв місто проіснувало в наступні за античною історичні епохи, змінюючи розміри та назви. У хозарський період воно іменувалося Тумен Тархан.

З 1930-31 років тут розпочалися розкопки. Найдивовижніше те, що у процесі розкопок, були виявлені знахідки часів античності, гунського і хазарського періодів, Візантії, кипчакського, генуезького і кримськотатарського часу, і ніщо не вказувало на міфічну Тмутаракань. Такі обставини не могли не залишитися непоміченими, і знову історики навмисне охрестили один із фундаментів розкопаної будівлі церквою Богородиці, нібито закладеної ще Мстиславом Володимировичем, але підтверджень цьому артефакту немає.

Міф 10. «Кримськотатарський» потрібно писати через дефіс

Після анексії Криму 2014 року кримські провладні та російські видання стали писати «кримськотатарський» через дефіс, хоча багато хто з них раніше писали це слово разом. Ось виявляється, як військова авантюра Путіна вплинула навіть на орфографію. При цьому багато хто посилається на орфографічний словник, який фіксує написання через дефіс. Кандидат філологічних наук, журналістка Ксенія Туркова провела з цього приводу розслідування, і ось що з'ясувалося.

«Питання про одну маленьку риску всередині прикметника, при всій його очевидній нікчемності, насправді дуже важливе, – вважає Ксенія Туркова. – Це той випадок, коли в орфографії криється політика, а написання розкриває ставлення до питання. Справа в тому, що правила російської мови – і про це знає будь-який школяр – наказують писати прикметники, утворені від словосполучень, БЕЗ дефіса. Все дуже просто: Західна Європа – західноєвропейський, сільське господарство – сільськогосподарський, середня статистика – середньостатистичний. Але чому ж тоді від словосполучення «кримські татари» утворюється прикметник «кримськотатарський» начебто за іншими правилами?

Згадаймо ще одне шкільне правило, точніше, механізм його перевірки: якщо між частинами слова можна поставити сполучник «і» – пиши через дефіс.

Винно-горілчані вироби – це винні І горілчані. Що все це означає? Те, що, використовуючи дефіс, ми поділяємо дві частини і як би стверджуємо: Крим окремо, татари – окремо. Крим І татари, а не кримські татари.

Це чисто лінгвістичне пояснення, тут немає ніяких ідеологічних надбудов. Все пояснюється знайомими всім правилами. До речі, лінгвісти з Інституту російської мови імені Виноградова, з якими автор цього дослідження обговорювала цю тему, визнавали: так, у словнику зафіксоване неправильне написання, цей прикметник має писатись без дефісу!

Зрозуміло, що така орфографічна норма зафіксована в Росії не зараз. Вона існувала роками і навіть десятиліттями. Так орфографія ніби давала носіям мови зрозуміти, яким має бути ставлення до цього питання. Цей дефіс, безумовно, політичний. Видає з головою ставлення великої держави до кримськотатарського народу і його історичної батьківщини. Просто пам'ятайте про це при написанні!

Олександр Георгієвський, кримський історик, публіцист

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції