Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Урочистості, присвячені річниці анексії Криму, в Росії вирішили розтягнути на цілий тиждень – і недивно! Коли рік тому Володимир Путін разом зі своїми найближчими однодумцями із силових структур ухвалював рішення про окупацію території чужої країни, воно бачилося з Кремля лише як перша подія в низці нескінченних перемог, які мають довести світові небезпеку «ігнорування» апетитів Москви і перетворити Російську Федерацію в Радянський Союз XXI сторіччя.
Але Радянського Союзу не вийшло. Окупація Криму стала лише першим кроком на шляху державного суїциду, яким російська влада за повної підтримки телебачення і суспільства, яке повірило у неї, займається донині.
Путін не здатний визнати, що трагічно помилився, не прорахував, сам загнав себе в пастку, з якої немає виходу
Анексію Криму святкують так навіженно саме тому, що Путіну, як кажуть, нічим крити. Він не здатний визнати, що трагічно помилився, не прорахував, сам загнав себе в пастку, з якої немає виходу. Так, розуміння того, що момент втечі Віктора Януковича і ослаблення Української держави, яка була зруйнована маріонетковою владою і насилу повертається до життя після очисної революції, – найвірніший для крадіжки Криму з його «вкоріненою» армією і значною частиною маргінального населення – було вірним. Але прорахувати реакцію світової спільноти – не вдалося. Зрозуміти, чим відрізняється населення Криму від жителів українських східних і південних областей, – не вдалося. Побачити, якими будуть цифри економічних втрат, – не вдалося. І усвідомити, що зворотної дороги після такого злочину не існує, – теж.
Готовність російського суспільства вітати анексію Криму була схожа на реакцію підлітка, який сидить на «наркоті», він вкрав гаманець із сумочки власної матері та впевнений, що йому за це нічого не буде. Саме тому вся ця шваль так радісно реготала. Саме звідси це ідіотське «не смішить мої Іскандери!». Але за минулий рік навіть позбавлені будь-якої фантазії прихильники злодійства переконалися, що за нього треба платити, а тут ще й влада, ображена соціальним незадоволенням, постійно нагадує – ми ж всі підтримували! Тому і всі разом будемо страждати. А підліток – він же не бажав страждати! Він же думав, що буде, як раніше і навіть краще. Але виявилося – прорахувався.
Першу річницю анексії Криму в Росії святкують так широко саме тому, що не впевнені, чи вдасться з таким же самодіяльним самовідданим розмахом відсвяткувати наступну. Так, через рік Крим все ще може залишатися під контролем окупантів – але економічне становище Росії, її шанси на виживання, здатності її населення радіти хоча б чомусь крім вирішення власних побутових проблем можуть бути куди більш важливими темами для обговорення, ніж якісь політичні події. Через рік де-небудь у Москві, Тулі або Ярославлі до Криму будуть ставитися як до Чечні: ось звалили вас на свою голову, одні біди, а приїдеш до вас – так ніякого сервісу. Ясна річ – «хохли»!
Кримчани для своїх мимовільних «визволителів» швидко стануть «хохлами»
Так, саме так і буде: кримчани для своїх мимовільних «визволителів» швидко стануть «хохлами», невдячними і жадібними, вони нездатні оцінити всю «широту російської душі» і наслали на Росію своїми проханнями про приєднання кару єгипетську. А кримчани все частіше будуть згадувати, що вони нікого ні про що не просили, а в результаті не отримали обіцяного добробуту – одні збитки. Єдиним заповідником патентованого божевілля на півострові буде залишатися мілітаризований зубожілий Севастополь – але й там жителі похмуро будуть проходити повз плакати «Та хоч каміння з неба! Ми на батьківщині!» – тому що зрозуміють: з неба не буде ні каміння, ні манни небесної.
Тому Путін так і поспішає зафіксувати в свідомості співгромадян свою роль об'єднувача руських земель, що завершилася кривавою війною на українському сході, крахом російської економіки та остаточною маргіналізацією і без того недобудованої державності. Це не тиждень радості. Це – тиждень відчаю.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
