Сімферополь – Сім'я Несібе Бурсеїтової відчула на собі всю жорстоку несправедливість депортації кримськотатарського народу. Її батька – який щойно повернувся з фронту без руки – виселили разом з усіма в далекий Узбекистан.
Несібе Бурсеїтова народилася в 1934 році в селі Джерман-Кашик Ленінського району Криму. Її батька, який працював учителем, у 1940 році забрали на війну, а мати займалася домашнім господарством і доглядала п'ятьох дітей.
«Батько дійшов до Чехословаччини, там втратив руку і його відправили додому. В Армянську його не впустили, говорили, що в Крим дорога закрита. Йому все ж вдалося пройти, він йшов уздовж моря пішки. Так і прийшов з війни увечері 15 травня 1944 року», – розповідає Несібе-апте. Вона пам'ятає, як у селі проводили молебні за померлими на фронті, та як односельці приходили провідати її батька, щоб привітати з поверненням.
«Тато п'ятнадцятого повернувся, шістнадцятого був удома, НКВСівці вітали батька з поверненням, а через два дні нас виселили з Криму, – згадує Несібе-апте. – Коли прийшли виселяти, тато не повірив. Показав документи свої, говорив, що служив чотири роки. Руки однієї не було в нього, в лівій тримав документи... гвинтівкою по руці вдарили і виштовхнули з дому. На збори дали 5 хвилин, взяти з собою нічого не встигли, бо до нас прийшли пізніше, ніж до інших. Та й що можна встигнути взяти за 5 хвилин? Звичайно ж, одяг узяти встигли, так і вивезли нас в Узбекистан».
Поневіряння дороги врізалися в пам'ять Несібе-апте. «У вагоні було багато людей, моя тітка була вагітна, там же і народила. Дитина не вижила, а тіло довелося викинути у віконце, бо солдати не відкривали дверей. Будучи дітьми, ми збирали бліх зі старих і камінням давили їх. На деяких станціях нам приносили їжу, води практично не було, люди кричали: «Води, води!», – згадує наша співрозмовниця.
Через 18 днів виснажливого шляху депортованих вивантажили в одному з радгоспів в Андижанській області. «Після цього я добре пам'ятаю своє дитинство, нас із ранку погнали працювати, нас дуже мучили», – розповідає Несіб-апте.
Одразу після приїзду кримські татари жили в бараках, які будувалися для ув'язнених. Там не було ні води, ні світла, а через хвороби та інші епідемії почали один за одним вмирати люди. «Пам'ятаю, як дитина плакала, смокчучи груди вже мертвої матері. Тіла померлих ховати було нікому і нічим, їх з'їдали шакали. Коли чули про шакалів, дуже боялися. Потім, у серпні, ми збирали колоски, які залишилися на полі після жнив. Один хлопчик хотів заховати жменьку колосків у мішечку, помітивши це, його прив'язали до коня і гнали його, доки підліток не помер», – розповідає Несіб-апте.
За її словами, вчитися кримськотатарською дітям не дозволяли, а їх батькам було заборонено викладати, як і бути медпрацівниками. І тільки після смерті Сталіна режим спецпоселення послабили. Тоді багато депортованих оддразу ж пішли вчитися.
У 1988 році родина Несібе Бурсеїтова, яка теж виростила п'ятьох дітей, повернулася до Криму. А її батьки так і залишилися назавжди там, на чужині...
