Доступність посилання

ТОП новини

Неспокійний Північний Кавказ: Депортація чеченців та інгушів


«Не буде перебільшенням стверджувати, що найбільш неспокійними куточками післявоєнної сталінської імперії є буйний Північний Кавказ і національні республіки Середньої Волги на чолі з Татарською АРСР». Так починається робота Григорія Токаєва «Приборкання Північного Кавказу», опублікована в 1951 році в емігрантському журналі «Соціалістичний вісник».

Початковий етап (середина XVI – кінець XVII століття) російської колонізації Північного Кавказу був відносно мирним. Кавказький регіон був у фокусі інтересів трьох сильних держав – Османської імперії, Персії та Росії.

Не маючи достатньої військової сили, московські царі намагалися посилити свій вплив в регіоні політичними і торгово-економічними засобами, укладаючи договори з чеченськими громадами на добровільній основі

На той момент Північний Кавказ був політеїстичним: ні іслам, ні християнство не взяли гору над язичницькими віруваннями місцевого населення. Не маючи достатньої військової сили, московські царі намагалися посилити свій вплив в регіоні політичними і торгово-економічними засобами, укладаючи договори з чеченськими громадами на добровільній основі.

Однак з початку XVIII століття в Росії перемогла доктрина жорсткої колонізації околиць імперії, що вилилася у форму військової експансії, зокрема й на Північний Кавказ. У цей період швидкими темпами триває ісламізація регіону. У 1781 році чеченські громади на прикордонних з російськими фортецями територіях вимушено присягають Росії (хоча оформлено це було як добровільний акт). А вже через кілька років відповіддю на цю «добровільність» стає національний рух під керівництвом шейха Мансура. Імам горян Північного Кавказу зробив спробу об'єднати північнокавказькі народи в боротьбі за незалежність, використовуючи для цього ісламську ідеологію. Але в 1791 році він був узятий в полон, і через три роки помер у Шліссельбурзькій фортеці від сухот.

Наступні тридцять з гаком років повсталих горців очолює Бейбулат Теймієв, його метою була не стільки незалежність, скільки встановлення добросусідських відносин з Російською імперією.

У 1834 році аварець Шаміль, визнаний імамом, об'єднав горян Західного Дагестану і Чечні, а потім і Черкесії у військово-теократичну державу імамат. Так тривало упродовж чверті століття, аж до захоплення Шаміля в полон. Перевезений до Калуги, а потім до Києва, Шаміль отримав нарешті обіцяний йому дозвіл здійснити паломництво до Медіни, де й помер у 1871 році. У прокламації чеченському народу від імені государя імператора, оголошеній незабаром після полону Шаміля, було сказано: «...поставлені над вами правителі будуть керувати за шаріатом і адатом, а суд і розправи будуть відправлятися в народних судах, складених з найкращих людей, вами самими обраних і затверджених начальством».

До 60-х років XIX століття контингент російських військ на Північному Кавказі нараховував близько 270 тисяч осіб. Почалося витіснення чеченців із родючої рівнини в гори: звільнені місця займали козачі станиці

Обіцяної автономії, втім, не вийшло – у внутрішніх справах в 60-х роках XIX століття Чечня підпала під владу військової адміністрації. До цього часу контингент російських військ на Північному Кавказі налічував близько 270 тисяч чоловік. Почалося витіснення чеченців з родючої рівнини в гори: звільнені місця займали казачі станиці.

У 1864 році царський уряд за домовленістю з владою Османської імперії зробив акцію з великомасштабного переселення чеченців, жителів Дагестану і черкесів за кордон, до Туреччини. Переселення не можна назвати винятково насильницьким, але воно було настільки погано організоване, що в результаті акції була величезна кількість жертв.

Через півтора десятка років царська адміністрація нарешті здогадалася, що проблема силовим шляхом вирішена бути не може. Причиною цьому послужило велике повстання в Чечні і Дагестані в 1877 році під керівництвом Алі-Бека Зандакського. Заколот був придушений через рік, чисельність російських військ на той момент стала такою, що на кожного жителя Чечні припадало до 10 солдатів.
В умовах лібералізації російської політичної системи Чечня на деякий час, аж до революції 1905 року, стала майже повноцінною частиною Російської імперії – звільнені від військової повинності чеченці добровільно йшли служити в армію, стаючи частиною проросійської національної еліти.

Однак за царювання Миколи II російська влада знову стала проводити реакційну політику. Чеченські громади стали все частіше і частіше вимагати збільшення земельних наділів. Більшість родючих земель в ході Кавказької війни були закріплені за казаками, через що в Грозному і в інших населених пунктах Чечні відбулися взаємні погроми чеченців і казаків. З першого десятиліття XX століття стосунки між царською адміністрацією і гірськими народами знову доходять до відкритого насильства. Протест чеченців проти жорстких методів керівництва набув форми масової підтримки абрецтва. Найвідомішим чеченським абреком того часу став Зелімхан Гушмазукаєв з селища Харачой. Спочатку поодинці, а потім з невеликим загоном, Зелімхан грабував тільки багатих і тільки нечеченців.

До національного і релігійного протесту гірського населення додалася соціал-демократична складова. Головним чеченським революціонером став Асланбек Шеріпов. У вересні 1919 року він загинув у бою з підрозділами генерала Денікіна. Союз більшовиків з національно орієнтованою чеченською елітою був тимчасовим.

Григорій Токаєв
Григорій Токаєв

Тенденції, властиві 1920-30 рокам радянських республік – колишніх царських околиць, були характерні для всіх національних автономій. Якщо замінити географічні позначення, то виявиться, що вони цілком застосовні, наприклад, і до історії Кримської АРСР. Ось що пише Григорій Токаєв: «На повну потужність запрацювали імперсько-великодержавні традиції...; до 1937 року майже вся революційна інтелігенція краю була знищена або ув’язнена в тюрмах і каторгах; представництва в Москві були розпущені, вимога надати Північному Кавказу статус союзної республіки зустріли вороже і репресіями; латинський алфавіт був заборонений і замінений незручним російським алфавітом; колективізація та ліквідація «куркульства»; насадження на 95-97% керівних посад прибульців (за загальним правилом, які не знали ні місцевих звичаїв, ні психології, ні побуту, ні історії, ні мов); нова хвиля репресій проти інтелігенції та «буржуазних націоналістів».

15 січня 1934 року Чеченська та Інгуська автономні області були перетворені в Чечено-Інгушську область, з 1936 року – в автономну республіку у складі РРФСР. Повернення радянської влади до імперської моделі управління викликало зростання протестних настроїв на Північному Кавказі. Восени 1937 року в Чечні почалося чергове повстання, яке тривало до лютого 1939 року. Через рік після масового повстання в гірських районах в селищі Галанчож був скликаний озброєний народний з'їзд. На ньому було проголошений «Тимчасовий народно-революційний уряд Чечено-Інгушетії» на чолі з Хасаном Ісраїловим. Упродовж півтора роки горяни вели повільну партизанську війну з чекістами. У селищах спалахували і згасали повстання. У січні 1942 року в Орджонікідзе (Владикавказі) відбулися нелегальні установчі збори «Особливої партії кавказьких братів» (ОПКБ). Протягом 1942-1943 років повстанці ОПКБ вели партизанську війну з органами державної влади. Втім, переважна більшість військовозобов'язаних жителів були призвані на фронт і виконували громадянський обов'язок.

На початку грудня 1943 року співробітники НКВС доповіли в Москву, що оперативні групи, створені для депортації населення Чечено-Інгушської АРСР, розпочали роботу. Зосередження військ на вихідних позиціях пропонувалося розпочати за 20-30 днів до проведення операції.

9 січня 1944 року Берія затвердив «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів», а 31 січня ДКО видав одразу дві постанови, присвячені чеченцям та інгушам
Павло Полян

Як пише дослідник Павло Полян: «29 січня 1944 року Берія затвердив «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів», а 31 січня ДКО видав одразу дві постанови, присвячені чеченцям та інгушам, але, правда, в завуальованому вигляді, не називаючи їх на ім’я: перша – «Про заходи щодо розміщення спецпереселенців в межах Казахської та Киргизької РСР», друга – «Про порядок прийому на Північному Кавказі худоби та сільськогосподарських продуктів».

Рано вранці 23 лютого 1944 року почалася операція «Сочевиця».

Чеченські та інгуські селища були блоковані військами. Чоловіків запрошували на сільські сходи, де їх затримували підрозділи НКВС. Людей, яких виселяли, спочатку на вантажівках вивозили до залізничних станцій, там пересаджували в «теплушки» і відправляли в Казахстан і республіки Середньої Азії. В операції були задіяні шість тисяч вантажівок, близько 200 залізничних складів, 130 тисяч солдатів і офіцерів НКВД, переодягнених у загальновійськову форму.

24 лютого в горах пройшов сильний снігопад, що викликало труднощі в перевезенні людей, особливо в гірських районах. Проблему вирішили до 27 лютого: всі, кого не змогли вивезти – були розстріляні. У селищі Хайбах, що стало символом особливої жорстокості, в оборі були зібрані і заживо спалені понад 700 осіб. Подробиці цієї трагедії вдалося відновити завдяки генерал-полковнику Степану Кашурко, який наприкінці 1940-х брав участь у депортаційних заходах в Естонії, але йому вистачило мужності визнати свою особисту провину, а в 1960-і роки, ще в радянський час, зайнятися розслідуванням геноциду в Хайбаху.

Уже 29 лютого нарком внутрішніх справ Берія доповів Сталіну про успішне завершення депортації більш ніж 400 тисяч чоловік.

Я зробив поїздку місцями масової розправи і був очевидцем страшних її наслідків. Перед депортацією сєровські головорізи гвалтували жінок і дівчат у всіх на виду
Григорій Токаєв

Знову дамо слово Григорію Токаєву: «Я зробив поїздку місцями масової розправи і був очевидцем страшних її наслідків. Перед депортацією сєровські головорізи гвалтували жінок і дівчат у всіх на виду. «Розправу ще якось можна було винести – писав мені в 1946 році один з учасників партизанської боротьби, – але скажи Малєнкову, що Північний Кавказ ніколи не пробачить глумління над нашими дружинами, сестрами і дочками, бо наш край відчув себе загидженим і приниженим морально».

7 березня 1944 року указом Президії Верховної Ради СРСР Чечено-Інгушська автономна республіка була ліквідована, її територія поділена між Грузією, Північною Осетією, Дагестаном і Ставропольським краєм. Замість неї з'явилася Грозненська область РРФСР. На території колишньої республіки був залишений контингент військ НКВС чисельністю до 100 тисяч чоловік. У завдання угрупування входила боротьба з повстанськими загонами, які поповнилися горцями, які врятувалися від депортації. Офіційно з «чечено-інгуським бандитизмом» було «покінчено» лише в 1953 році, проте окремі абреки залишалися в горах і мстилися радянській владі до початку 70-х років ХХ століття.

Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про відновлення Чечено-Інгуської АРСР у складі РРФСР» був опублікований 19 січня 1957 року – чеченцям та інгушам було дозволено повернутися на батьківщину. Повернення розтягнулося на кілька років і супроводжувалося серйозними зіткненнями.
Для деяких інших репресованих Сталіним народів, зокрема для кримських татар, шлях на батьківщину виявився куди більш довгим і тернистим...

XS
SM
MD
LG