Рубрика «Погляд»
Зараз багато хто задається питанням – а що ж робити з Кримом, коли ми, українці, його повернемо? Що робити з цими людьми, отруєними російською пропагандою, тими, хто ненавидить нас? Напрямок думки вірний, але її перебігу, а ще більше – характеристики кримського населення, – найчастіше немає.
Що вже точно вірно – кримчани зараз позбавлені будь-якої суб'єктності й вони не будуть мати рішучого або хоча б вагомого голосу в тому, що станеться в майбутньому з ними і з Кримом. Якусь вагу або переконливе право говорити від своєї особи матимуть кримські татари та їхні політичні інститути, насамперед Меджліс, а також кримські біженці, коли незабаром вони зможуть сформулювати свої вимоги, й ті з них, хто не розірве до того часу зв'язків із домом. Що вже точно – дім цей доведеться облаштовувати заново, від нього залишаться, образно кажучи, одні стіни. Усі політичні інститути, аж до ЖЕКів та дитячих садків, потрібно буде оновити, політичне життя, звички і практики змінити в корені, і якою мірою кримчани, які виїжджали чи ні, братимуть у цьому участь, залежить від них самих.
Якщо замислитися, це і була головна проблема Криму – самоусунення від облаштування свого життя. Саме вона підштовхувала й таки остаточно штовхнула його до сьогоднішньої драматичної ситуації. Питання в тому, чи були зовнішні сили, які тиснули на Крим, нездоланними, чи справа у фатальній слабкості розуму й волі кримчан.
Крим був потрібен усім – і Києву, і Москві, і потрібен як дача, санаторій, маєток. Це розбещувало політичну еліту, вона продавала все, що можна
Сили, які тиснули, слід сказати, були надзвичайно могутніми. Крим був потрібен усім – і Києву, і Москві, і потрібен як дача, санаторій, маєток. Це розбещувало політичну еліту, вона продавала все, що можна, нічим не поступаючись в жадібності своїм патронам і переймаючи від них передові корупційні прийоми. Крим – місце колективного, київсько-московського грабунку, кримські депутати і міністри були подільниками і лише забезпечували зростаючий попит. Спрямування до Криму прем'єр-міністром макіївського Василя Джарти тільки остаточно затвердило цей факт, раніше дещо замаскований.
Таким був Крим рік тому, і вже тоді щодо депутатів кримського парламенту не було жодних ілюзій. Коли Гіркін ловив цих депутатів і зганяв їх на голосування «Путін, допоможи!», це була залякана, злодійкувата, наскрізь егоїстична група людей, які не мають ніякого почуття відповідальності за цю землю. Мені можуть заперечити, що саме кримчани голосували за таких депутатів і вони, мовляв, плоть від плоті своїх виборців, але варто згадати, як організовувалися виборчі кампанії до кримської влади останнього скликання за правилами адміністрації Януковича. У міжнародній практиці такі голосування називаються «демократичними, але несправедливими». Втім, всі прекрасно пам'ятають «вибори за Януковича». У Криму вони проводилися більш системно і жорсткіше, ніж в цілому у країні.
На Майдані було від 100 до 300 кримчан щодня, у Небесній сотні теж є кримчани. Зараз на Сході воюють кримчани – батальйонами та розрахунками. Новини від кримських телеканалів не повинні вводити в оману, що російський Крим – це суцільний захват
Інше, в чому теж не втомлюються дорікати кримчанам гаряче розчаровані українці – це в їх «руськості», відокремленості від тривог і надій країни, в їх «одвічній любові до Росії». Багато в чому це дійсно так, і слід визнати включеність більшості кримчан в поле російської, а не української культури. Однак було б неправильно вважати мовну або етнічну інакшість кримчан непереборною перешкодою, і не слід уподібнюватися «культурним шовіністам», які обґрунтовують свою вроджену перевагу вродженою ж культурою. Не вдаючись у суперечки про кризу російської цивілізації та її передсмертні судоми, я міг би згадати, що в різні періоди минулої зими на Майдані були від 100 до 300 кримчан щодня, це була їх постійна кількість. Я чудово пам'ятаю як кримський Євромайдан щодня відсилав до Києва все нові й нові групи, і як члени цього Євромайдану боролися в здавалося б безнадійних умовах. У Небесній сотні теж є кримчани. Зараз на Сході воюють кримчани – батальйонами, розрахунками та одиницями. Новини від кримських телеканалів і агентств не повинні вводити в оману, що російський Крим – це суцільний захват і радість. Усе не зовсім так.
Єдиним українським регіоном, дуже і дуже на Крим схожим, мені видається Закарпаття. В обох випадках почуття відокремленості від усієї іншої України цілком очевидне, як і бажання при кожному зручному випадку це продемонструвати приїжджим. Жити за гірським хребтом і вдивлятися в Європу, і згадувати життя в Імперії, – це настільки ж віддаляє закарпатців від всіх інших, як і жити в Криму, дивитися на море, зрідка перетинати вузький перешийок і згадувати іншу, не настільки європейську Імперію. Географія вельми і вельми визначає самовідчуття, це так.
Від кримчан не варто зараз чекати миттєвого прозріння, покаяння і самобичування. Вони знаходяться зараз один на один з Росією, яка користується тим, що Крим вже «їх». І вони – населення окупованої території, що не має ніякої можливості не те що боротися, але і мирно чогось вимагати. Вони можуть тільки просити.
Ще: пару років тому мені доводилося спостерігати еволюцію думок однієї групи ялтинців, які боролися із забудовою їхнього міста. Боролися хлопці яскраво, з вогником, з охоронцями билися, прокурорів закликали до відповіді, забудовників, міліцію. У цьому вони не відрізнялися від таких же груп, скажімо, киян – типажі ті ж, методи і проблеми схожі, громадяни їх так само мляво підтримували. Але в чому відмінність: ялтинські активісти вважали бідою Україну, джерелом проблем – українські порядки, причиною злодійства – український уряд. У своїй симпатії до Росії – а вона у них теж була – прочитувалося щось компенсаторне, в сенсі «але повинно ж бути хоч щось справедливіше і чесніше». І після «приєднання до Росії», як мені відомо, вони спочатку піднеслися духом, але зараз остаточно занепали, навіть не стали Путіну листа писати. Це показово – слабка надія написати Путіну все ж якась надія, а Україна Януковича не давала їм і такої.
У тому, що повернений Крим буде повністю порожній від усіх форм і практик державності й доведеться цей вакуум заповнювати є хороше – це те «вікно можливостей», яке дає йому та його жителям хоч якісь шанси на майбутнє життя. Те, що відбувається, і що ще станеться, нагадує важку хворобу, але з надією на швидке одужання. Якого без окупації та без боротьби й подальшого очищення чекати можна було б нескінченно.
Андрій Кириллов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
