На тлі масштабного відновлення бойових дій на сході України відхід військових частин від того, що колись було Донецьким аеропортом, сьогодні здається лише одним з епізодів нескінченного протистояння з російськими військами та їхніми найманцями на Донбасі. Але насправді це протистояння увійде в історію. Протягом довгих тижнів невелика, постійно обстрілювана, погано озброєна, майже оточена ворогом група військових утримувала у своїх руках стратегічний об’єкт, відбиваючись від армії ядерної держави, яка постійно одержувала підкріплення зі сходу. І не важливо, як називали себе атакуючі – армією «ДНР», «відпускниками», збройними силами Новоросії або якось ще. Ми чудово розуміємо, кому протистояли наші хлопці – Збройним силам Російської Федерації. І здолати їх вдалося тільки після повного зруйнування залишків будівель Донецького аеропорту.
Політичні та військові спостерігачі ще довго міркуватимуть, навіщо Москві потрібно було витрачати такі сили на захоплення зовсім марної для неї зі стратегічної точки зору позиції. Хтось буде говорити про випрямлення лінії фронту, хтось – про «життєздатність» «ДНР» і «ЛНР», хтось про перший етап нового наступу Володимира Путіна. Але шукати великого сенсу у діях російського президента я б не став. Навіщо йому потрібно було захоплювати Крим? Навіщо потрібно було починати війну на Донбасі? Навіщо потрібно було штурмувати аеропорт? Заради рейтингу? Заради тиску на Україну? Заради рівного становища із західними лідерами? Так рейтинг Путіна і до Криму був високий. Важелів тиску на Україну після втечі Януковича було предостатньо. А рівного становища із західними лідерами після початку війни з Україною Путін позбувся – його просто виставили за двері.
Ні, причиною всьому – страх і лють Путіна. Страх перед можливим зараженням вірусом громадянської свідомості та гідності жителів власної країни. І лють через те, що йому не вдалося зберегти на чолі України маріонеткового правителя, який продався Кремлю за кілька мільярдів доларів.
Донецький аеропорт – це теж лють. Скажений Захарченко – це і є лють Путіна, яка витягнута з господаря і спрямована істерити в залиті кров’ю донецькі степи. Якщо ви хочете знати, що насправді відчуває Путін і як він поводиться, коли поруч з ним немає телекамер і навіть Лаврова з Медведєвим, просто простежте за тим, що робить і що говорить Захарченко.
Українські герої розлютили Путіна своєю готовністю чинити опір і стояти насмерть. Він просто не може зрозуміти – чому? Та й не хоче зрозуміти. Боягузливий чиновник, який заслужив владу догідливістю і готовністю виконати будь-які побажання свого тодішнього господаря Бориса Єльцина, він навіть не знає, що на світі є щось важливіше за владу і гроші – честь і доблесть. Для Путіна це порожні слова, а для українських військових і добровольців це і є їхнє життя.
Сьогодні Путін балансує не між війною і миром, а між страхом і крахом. Дуже важко сказати, який саме сценарій подальшої поведінки вибере він і що вирішить його лють. Але вже сьогодні зрозуміло одне: в історії людства не залишиться жодного Путіна з його вічним страхом. А захисники Донецького аеропорту залишаться.
Віталій Портников, журналіст і політичний коментатор, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода
