Майже два десятиліття тому, під час поїздки в Ізраїль, я став мимовільним свідком терористичного акту в Тель-Авіві: машина, в якій я їхав, виявилася практично поруч з підірваним автобусом. Я і зараз добре пам'ятаю цю жахливу картину – більше мені не потрібно було пояснювати, що означає життя в Ізраїлі, що таке щоденна, щогодинна внутрішня мобілізація і небезпека, що чекає на тебе на кожному кроці.
Я знову згадав про підірваний автобус, дізнавшись про трагедію під українською Волновахою. Теж автобус, теж невинні жертви, теж терор. І ще один збіг: головним змістом української політики, як колись ізраїльської, став пошук розв'язання проблеми безпеки країни і кожного окремого її громадянина.
Але одна відмінність все ж таки є. Питання безпеки було фундаментальним – і вирішуваним з дуже великими труднощами – з першого дня існування єврейської держави. Його жителі чудово розуміли, що саме право на державність і спокійне життя доведеться завойовувати і захищати. Нічого подібного в Україні не було й близько. До побиття студентів на київському Майдані в грудні 2013 року, до загибелі «Небесної сотні» в лютому 2014 року і початку російської агресії Україна була мирною і спокійною державою.
Мої київські (або львівські, або донецькі) знайомі дивувалися оголошенням у Московському метрополітені про забуті речі і пильним поліцейським, які зупиняють людей з «неарійською» зовнішністю на вулицях російської столиці. Ніякі нагадування про дві кавказькі війни, підірвані будинки, смертників, заручників не допомагали – українці просто не могли зрозуміти, що їхні сусіди звикли до атмосфери підозрілості, до відчуття небезпеки, яке нібито відступило після перетворення країни на зразкову поліцейську державу. Але це відчуття може повернутися в будь-який момент.
Відчуття страху стало головним експортним товаром Росії.
Тепер це відчуття страху стало головним експортним товаром Росії. Дешевшає нафта, слідом за нею стане доступним і газ. А ось страх, війну, смерть, Волноваху – якими сумами можна оцінити такий «гуманітарний конвой»? Як могло вийти, що головне, чим займається сьогодні керівництво Росії, – експорт смерті?
Якби не авантюра в Криму, якби не кошмар Донбасу, Україна так і залишилася б мирною державою. Рани, завдані безумством Януковича, зарубцювалися б. Баланс інтересів жителів різних регіонів країни та їхніх політичних і підприємницьких еліт був би знайдений під час очевидно непростого, але чесного діалогу. І всі були б живі – і прапорщик у Криму, застрелений рукою холоднокровного вбивці, і тисячі жертв боїв між українськими військовослужбовцями і російськими «відпускниками» та найманцями, і мирні жителі, які потрапили під обстріл, і пасажири нещасливого «Боїнга». І та дівчинка з автобуса у Волновасі теж була б жива.
Віталій Портников, київський журналіст, автор і ведучий програми Радіо Свобода «Дороги до свободи»
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
