Рік тому, в ніч з 16 на 17 січня, пішла з життя ветеран кримськотатарського національного руху Зампіра Асанова.
Часом вона бувала дуже різкою, але завжди прямою і чесною. Вражала її скромність – вона пам'ятала дні народження своїх друзів, важливі дати, пов'язані з історією правозахисного і кримськотатарського національного рухів, а ось власний день народження відзначати не любила – говорила, що в цей день помер її батько, і їй не до свят. Лише зусиллями найближчих людей вдалося відзначити її сімдесятиріччя...
Зампіра Асанова народилася 26 квітня 1941 року в селі Бай Кият Чорноморського району. У сім'ї було четверо дітей: хлопчик і три дівчинки. В результаті депортації 1944 року, як і всі кримські татари, вони опинилися в Узбекистані.
У цій родині панував справжній культ освіти, і, незважаючи на всі тяготи життя спецпереселенців та дискримінацію, Зампіра після закінчення школи зуміла вступити до Московського медичного інституту на факультет стоматології. Ось що розповіла Касіде Бекірова, подруга сестри Зампіри Муршиде: «Ми з Муршиде вчилися в Андижанському медінституті. Зампіра була молодша за нас, вона щойно вступила до Московського медичного інституту і приїхала додому. Пам'ятаю, вона запитала у мене походження слова «онкологія», задавала дуже складні питання з медицини та ставила нас, старшокурсників, у глухий кут. У неї був дуже допитливий розум. Не за віком ерудована, Зампіра була справжній згусток енергії».
У другій половині 1950-х Зампіра Асанова приєдналася до національного руху кримськотатарського народу. Одна з перших акцій, в яких вона взяла участь, – поширення звернення колишніх військовослужбовців-кримських татар до першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, голови Ради Міністрів СРСР Миколи Булганіна, голови президії Верховної Ради СРСР Клима Ворошилова, міністра оборони СРСР Георгія Жукова про становище кримськотатарського народу.
Під час навчання в Москві Зампіра познайомилася з учасниками правозахисного руху в СРСР. Вона стала своєрідним містком, «зв'язковим» між учасниками двох демократичних рухів – правозахисного і кримськотатарського. Вона спілкувалася з опальним генералом-правозахисником Петром Григоренком і письменником Олексієм Костеріним, автором самвидавної роботи «Про малих і забутих», присвяченої долі депортованих народів.
Через роки онук письменника Олексій Смирнов-Костерін згадує про неї з величезною теплотою: «Я начитався псевдоісторичних книг про татаро-монгольську навалу, та й у школах невпинно лякали цим. Здавалося, що всі біди на Русі від татар, а які вони там, кримські чи казанські, невідомо, навіть ще страшніше – от як їх багато різних, повзуть звідусіль, оточують... Але не кримські татари. Мустафу (Джемілєва – Прим. авт.) я взагалі так не позиціонував, він був старший, говорив з усіма старшими на рівних і все про розумне. А ось моєю вчителькою стала Зампіра Асанова. Я ж був шістнадцяти років, а тут така стара і розумна тітка, 27 їй, куди мені! Та ще Леніна читала – знала його зі страшною силою, я й сперечатися не міг. Вона часто бувала у діда, але вражала в порівнянні з іншими своєю моторністю, активністю, вічними роз'їздами і завданнями, які давала і мені. Я відчував себе причетним до історії, яка твориться, і Зампіру вважаю моєю першою вчителькою в мистецтві тікати від стеження».
Після закінчення інституту в 1965 році Асанова повертається в Узбекистан.
21 липня 1967 року серед двадцяти активістів національного руху Зампіра Асанова бере участь у зустрічі в Кремлі. Делегацію кримськотатарського народу приймали голова КДБ СРСР Юрій Андропов, голова МВС Микола Щолоков, генеральний прокурор СРСР Роман Руденко, секретар президії Верховної Ради СРСР Михайло Георгадзе. Цікаво, що практично у всіх кримськотатарських «ініціативників» згодом виникли ті чи інші проблеми. Так, за повідомленням правозахисної «Хроніки поточних подій», факт участі в зустрічі послужив причиною поневірянь вченого-філолога Рефіка Музафарова: «Майже з 10 педінститутів країни він був звільнений під тим чи іншим приводом через два-три місяці після влаштування туди на роботу. Книги та статті, які він, єдиний в країні фахівець з кримськотатарської філології з науковим ступенем, пише – не друкують. Одна з його книг уже була набрана і зверстана у видавництві Казанського університету, але не вийшла у світ, бо була заснована на кримськотатарському матеріалі».
Зампіра Асанова після зустрічі в Кремлі була звільнена з роботи. При цьому її звинуватили в слабоумстві і навіть намагалися помістити в психіатричну лікарню. Проте ні позасудові репресії, ні арешт молодшого брата Паріха її не зупинили (Паріх Асанов в 1967 році за участь у національному русі був засуджений на два роки, а незабаром після звільнення, у віці тридцяти років, він помер).
24 лютого 1968 року Будапештській нараді комуністів і робочих партій було направлене незвичайне на ті часи звернення, серед підписантів якого була і Зампіра Асанова. Починалося звернення з констатації факту, про який переважна більшість радянських людей навіть не підозрювала: «В останні роки в нашій країні проведені ряд політичних процесів. Суть цих процесів в тому, що людей в порушення основних громадянських прав судили за переконання. Саме тому процеси відбувалися з грубими порушеннями законності, головна з яких – відсутність гласності. Громадськість більше не бажає миритися з подібним беззаконням, і це викликало обурення і протести, які наростають від процесу до процесу».
Автори писали, що в таборах і в'язницях перебувають кілька тисяч політв'язнів, про яких майже ніхто не знає. Вони утримуються в нелюдських умовах примусової праці, на напівголодному пайку, віддані на сваволю адміністрації. Відбувши термін, вони піддаються позасудовим, а часто і протизаконним переслідуванням: обмеженням у виборі місця проживання, адміністративному нагляду, який ставить вільну людину в положення засланця.
У зверненні – і це був один з перших випадків такого роду – йшлося про факти «дискримінації малих націй і політичне переслідування людей, які борються за національну рівноправність, що особливо яскраво виявилося в питанні про кримських татар».
Знаменна подія, яка вписала її ім'я в історію національного руху, відбулася 6 червня 1969 року, на другий день Міжнародної наради комуністичних і робочих партій, в самому центрі Москви. У демонстрації на площі Маяковського взяли участь Енвер Аметов, Зампіра Асанова, Решат Джемілєв, Айдер Зейтуллаєв, Ібраїм Холапов і дочка правозахисника Петра Якіра Ірина. О 12 годині 15 хвилин біля пам'ятника Маяковському вони розгорнули свої гасла: «Хай живе ленінська національна політика», «Комуністи, поверніть Крим кримським татарам», «Припинити гоніння на кримських татар», «Свободу генералу Григоренку!».
Друзі відмовляли Зампіру від того, щоб вона брала участь у демонстрації. Але, як пише Решат Джемілєв: «Коли я підняв свій транспарант «Свободу генералу Григоренку!», через якусь хвилину до моїх ніг підсіла Асанова Зампіра. Я зажадав, щоб вона негайно покинула площу, як було домовлено раніше. Але вона категорично запротестувала, сказавши: «Як я буду відповідати перед своєю совістю, коли побачу, як вас будуть заарештовувати? Як я буду дивитися в очі друзям, якщо я залишуся осторонь, як сторонній спостерігач?». І оскільки вона відмовилася йти, я запропонував їй встати і взяти в руки мій транспарант з іншого боку».
Через кілька хвилин вони були затримані і доставлені на Петрівку, 38, де їх допитували слідчі УМВС Москви. Асанова, Аметов, 3ейтуллаєв і Холапов у супроводі працівників міліції і КДБ були відправлені в селище Новоолексіївка Херсонської області, звідки прибули, Джемілєв – в селище Нижньобаканське Краснодарського краю. Учасникам демонстрації вдалося уникнути арешту, мабуть, через Міжнародну нараду комуністів.
У 1985 році Зампіра Асанова повернулася до Криму. Починаючи з 1989 року, вона працювала в сімферопольській лікарні, проте через участь в похоронах академіка Андрія Сахарова, у неї виникли проблеми на роботі, і в 1990 році вона змушена була звільнитися.
Асанова завжди з величезною повагою відгукувалася про тих людей, хто у складні часи надавав допомогу національному рухові. Вона була одним з ініціаторів встановлення пам'ятника генералу Петру Григоренку в Сімферополі; в листопаді 2006 року взяла участь у святкуванні 30-річчя Української Гельсінкської групи.
Зампіра Асанова ніколи не висувала свою кандидатуру на виборах до представницьких органів народу і не була їх членом. Але при цьому завжди була в перших рядах руху – її авторитет був такий, що вона не потребувала ні посад, ні звань, ні регалій.
Усі знали її як Зампіру-апте – іншої такої не було. Вона раділа успіхам тих, кого поважала і любила... Вона знала ціну кожному і для кожного знаходила особливі слова підтримки... А в людях особливо цінувала інтелект і освіченість...
Зампіра-апте Асанова померла незадовго до воістину фатальних подій в історії Криму і кримських татар. І як же важко змиритися з тим, що вона пішла з життя саме тоді, коли її мудрість, патріотизм і внутрішня сила особливо потрібні були її народу.
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу
