Не знаю, чи розуміють кримчани, зупиняючись біля обмінних пунктів з новими цифрами, які означають неминучий крах російського рубля, що вони – вірніше, ті з них, хто мріяв жити і померти в Росії, – головна причина цього краху. Невеликий півострів, який так і не став після його окупації катерининськими військами новою цивілізацією, який став чимось середнім між зубожілою військовою базою і позаштатним курортом, втретє стає причиною краху величезної країни, стурбованої доведенням своєї величі й самодостатності.
Містик сказав би, що це – розплата за знищення окупантами справжнього Криму, загибель ханства, витіснення корінного населення, сталінський геноцид і байдужість переселенців. Але Крим – він же частина цивілізації Леванту, а тому у кожного свій – у кримського татарина, вірменина, грека, українця, караїма, кримчака. І навіть у росіянина, який думає, що ця прекрасна гірка земля – дача або колгосп – теж свій Крим. Так що справа не в розплаті. Справа – в переоцінці можливостей. Щоразу, коли Росія виявляється на узбіччі цивілізації, вона починає вірити, що вона і є її центр. І щоразу, коли вона починає вірити, що вона і є її центр, то намагається довести це за допомогою Криму. Щоразу, коли вона намагається бити своїм кримським джокером цивілізаційних тузів реального світу, вона надривається і гине, як прищавий здоровань-підліток, який вийшов на ринг з чемпіоном світу з боксу.
Росія миколаївських часів загинула, тому що намагалася замінити «старий світовий порядок» на «новий», вплуталася в Кримську війну із Заходом і надірвалася, назавжди втративши статус наддержави свого часу. Після авантюри Миколи I Олександр II робив державі-потопельнику в Севастополі штучне дихання, намагався реформувати, навіть кріпосне право скасував – але його спадкоємці були вже справжніми могильниками, які не віддавали собі жодного звіту в наслідках своїх дій. Імперія пала.
Але ще залишалася надія, що Росію вдасться врятуватися від того диявольського кошмару, який раптово виник на порожньому місці гнилої держави. На жаль! Місце, «де кінчається Росія над морем чорним і глухим», стало символом обмеженості, несучасності і недієздатності білого руху, втягненого в боротьбу не тільки з більшовиками, але й з народами імперії, які жадали свободи. Шовініст переміг в останніх російських солдатах патріота – і місце померлої Росії навічно зайняв російськомовний Радянський Союз.
Такі території позачасся є в будь-яку епоху – і вони нікому не заважають, поки не починають красти, стріляти в усі сторони і в небо і просторікувати про свою особливу місію
Сьогодні в Криму гине його обрубок – Російська Федерація, створена Леніним, суверенізована Єльциним і доведена до цугундера Путіним. Звичайно, на її похороні скажуть, що Крим тут не до чого. Що ціни на нафту впали б і без Криму. Що некомпетентне російське керівництво обирали без кримчан, які не мали ні найменшої можливості брати участь у виборах президента країни. Що Криму просто не пощастило – якби він потрапив до складу Росії в «жирні нафтові роки», його жителі змогли б насолодитися часом ситого тупого неробства разом з новими співвітчизниками. Змогли б не просто померти разом з Росією, а ще й пожити наостанок.
А тільки все це не так. Росія, яка не приєднала до себе Крим, яка не потрапила під санкції, яка не увірувала у вседозволеність, яка не сприймається сучасниками як «хвора людина Євразії», могла б у момент свого краху розраховувати на кредити, допомогу, співчуття та інвестиції. Ніхто не був би зацікавлений в її дестабілізації, в краху економіки, в смерті рубля і падінні Путіна. Ніхто не чекав би з холодною цікавістю, коли все скінчиться.
Бути на узбіччі цивілізацій – це ще не означає цим цивілізаціям погрожувати. Це означає просто жити на узбіччі – як жила Росія до останніх років, як Ємеля на печі, нічого нікому не пропонуючи, крім сировини, жодним чином не розвиваючись, нічого не вигадуючи – але нікого і не лякаючи. Такі території позачасся є в будь-яку епоху – і вони нікому не заважають, поки не починають красти, стріляти в усі сторони і в небо і просторікувати про свою особливу місію. Тоді надія, що лихоліття колись перейде в епоху розвитку, змінюється презирливим жахом і очікуванням швидкого краху території, що застрягла в ніде і стріляє звідти по навколишньому світу з усіх кримських гармат.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
