Андрій Діхтяренко
Кремлівські політтехнологи граються з маріонетковими режимами на сході України і можуть породити монстра, який створить чимало проблем Москві.
Охоплений пожежею Донбас нагадує алхімічну реторту, в якій плавляться і трансмутують невідомі науці речовини. Ось тільки що пекельне вариво загрожувало вибухнути «Новоросією», але раптом розпалось на дві сірі половинки – «ДНР» і «ЛНР». Однак і на цьому процес не закінчується: на наших очах крізь оболонки «народних республік» проступають контури нового політичного проекту, здатного запустити цілий каскад ланцюгових реакцій на пострадянському просторі.
Мова про «Козачу національну гвардію» Миколи Козіцина, яка уже контролює більшу частину території так званої «ЛНР».
Люди в кубанках проти «зелених чоловічків»
Озброєні новочеркаські козаки Козіцина раптово вторглися в Україну на початку травня, по суті «відтиснувшии» південь Луганської області у місцевих сепаратистів, зайнятих підготовкою до проведення референдуму про створення «ЛНР».
Своєю новою козацькою столицею Микола Козіцин зробив Антрацит. Мешканців шахтарського міста, яким ще недавно лідери луганських сепаратистів розповідали про «російську весну», чекав сюрприз від нової влади в особі козацького отамана: їм оголосили, що весь цей час вони жили на території «Станиці Антрацитівської» і відповідно, є донськими козаками.
Потихеньку козаки взяли під контроль стратегічно важливу лінію «Свердловськ – Ровеньки – Антрацит – Красний Луч – Дебальцеве», витягуючи чималі дивіденди з повноводного трафіку найманців, зброї та пального з території Росії на Горлівку і Донецьк через КПП «Довжанський».
При цьому Козіцину вдавалося довгий час залишатися в тіні «ЛНР» і «ДНР». Його бійці в шапках-кубанках і з чубами захоплювали місто за містом прямо «в тилу» у воюючих з Україною луганських і донецьких бойовиків – і встановлювали там свої порядки. Але ні українські, ані російські медіа не приділяли отаману Козіцину достатньої уваги. А дарма: на совісті його козаків викрадення людей (в тому числі й співробітників ОБСЄ), грабежі, вимагання. Утім, кого зараз на Донбасі цим здивуєш?
«Прославився» Козіцин тільки в липні, коли бойовики збили малайзійський «боїнг» над Торезом. «Нех… літати, зараз війна йде!» – так відреагував отаман в телефонній розмові, перехопленій СБУ, на новину про знищення цивільного літака.
Згодом почали спливати специфічні подробиці діяльності козаків на захоплених територіях: публічні порки, «народні суди» з обіцянками розстрілів, масовий вивіз вугілля з непрацюючих шахт на російську територію та грубі розгони стихійних бунтів.
Це дало привід ватажкам «ЛНР», чий вплив на території Луганщини меншав щодня, кілька разів «порушувати питання» про Козіцина в Москві. Свого часу «глава ЛНР» Валерій Болотов навіть публічно звинуватив Козіцина у змові з українською владою – мовляв, козаки збираються «вдарити у спину» «ЛНР-івцям», щоб здати Луганськ Києву.
Відтоді Кремль кілька разів «перетрусив» керівництво «ЛНР» і «ДНР», відкликав в Росію навіть Гіркина (Стрєлкова), але напівсамостійний Козіцин продовжував свою експансію на Луганщині. Під контроль людей у кубанках потрапив і рідний для Болотова Стаханов (містом зараз керує підконтрольний Козіцину «отаман» Павло Дремов), і навіть Слов’яносербськ, що зовсім недалеко від Луганська.
Керівництво «ЛНР» в особі Плотницького продовжує робити заяви про те, що «ніяких козацьких республік на території Луганщини не буде».
Проте перевага в цьому протистоянні сепаратистів не на боці Луганська, незважаючи на напівофіційне заступництво Кремля. На сьогоднішній день «ЛНР» контролює лише обласний центр, Краснодон, Лутугине – і з дуже великою натяжкою Алчевськ та Перевальск, де командує Олексій Мозговий. Вся інша непідвладна українській владі територія Луганщини, за винятком кількох автономних «острівців» – фактично «Казакія». Це майже 80% «ЛНР»!
Так хто ж він, командир «Козачої національної гвардії» Микола Козіцин, і які цілі ця людина має?
«Козак – це національність»
Козіцин – колишній «вєртухай» Новочеркаській колонії суворого режиму – з середини 80-х років став одним із активних учасників відродження донського козацтва. На початку 90-х воював у Придністров’ї та в Абхазії, а в 1993 році був обраний четвертим отаманом відродженого Війська Донського.
Ідеологи пострадянського козачого руху відразу почали відстоювати свою національну ідентичність. «Козаки – це один зі східнослов’янських народів, що має свій особливий фізичний і духовний вигляд. Козаки відрізняються соборністю, відвагою, розвиненою взаємопоміччю. Ми анітрошки не сумніваємося, що козак – це національність», – заявив у 2002 році один із «спадкоємців» Козіцина Володимир Водолацкий на з’їзді донських козаків Всевеликого Війська Донського 5 вересня 2002 в Новочеркаську.
Власне, Козіцин і був представником радикального крила козацького руху, що відстоювало формування Донської козачої республіки від Волгограда до Луганська і Донецька. Він встиг прославитися тим, що за його ініціативою в 1994 році був підписаний «Договір про дружбу і співробітництво між Донською республікою і Чеченської республікою Ічкерія». У договорі був і пункт про непропуск через територію Війська російської військової техніки в Чечню під час Першої Чеченської війни.
В умовах Першої чеченської війни така позиція отамана викликала розкол у русі. Москва зробила все можливе, щоб не дати козацтву домогтися «самостійності» і в 1996 році Козіцина змістили з посади отамана. А втім, і донське козацтво було одержавлене і забюрократизоване Москвою – на кшталт реєстрового козацтва Речі Посполитої.
Але Микола Козіцин не захотів перетворюватися на політичного пенсіонера. Він став неформальним лідером «несистемних» козачих організацій, згодом підтримував «Рух на підтримку армії» Льва Рохліна (за чутками, вбитого спецслужбами за спробу організації антиєльцинського військового перевороту) і навіть КПРФ. Після приходу до влади у Росії Володимира Путіна Козіцин практично безвилазно сидів у Новочеркаську – аж до початку неоголошеної українсько-російської війни на Донбасі, в якій він вирішив взяти активну участь – можливо у ролі «дикої карти».
Козаки – від Донецька до Волгограда?
За кріслом Козіцина в його особистому кабінеті в Антрациті висять два портрети. Праворуч – Володимир Путін, а ліворуч – помічник президента Росії, головний ідеолог «керованої демократії» Владислав Сурков.
Підтримкою Суркова, великодосвідченого інтригана і фахівця з радикальних політичних рухів, можна пояснити і успіхи Козіцина у створенні «Козачої республіки» – доки неоголошеної химери, що де-факто паразитує на проектах конкурентів Суркова з освоєння кремлівських бюджетів – «Новоросії» і «ЛНР / ДНР».
Ще рік тому Сурков через те, що небезпечно загравав із російськими лібералами, був відсторонений від масштабних політичних проектів. Сьогодні він намагається зміцнити свій вплив, розігруючи «дику» козачу карту на сході України.
Але не виключено, що кремлівські інтриги в свою чергу можуть зіграти на руку ідеологам донського козацтва як окремої нації.
І якщо небезпечна гра, задумана Кремлем на Донбасі, піде не за первісним сценарієм – авантюра Козіцина допоможе в справі будівництва Козачої республіки в межах Області Війська Донського 1913 року, куди входили частини Волгоградської області, Донецької та Луганської областей України.
Історія 20-го століття знає чимало прикладів того, як «ручні» політичні проекти виходили з-під контролю і ховали не тільки своїх кураторів, а й цілі імперії.
Андрій Діхтяренко – луганський журналіст, головний редактор «Реальної газети»
Думки, висловлені у рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції.
Оригінал статті опубліковано на сайті Радіо Свобода