Договір між Татарстаном і Кримом, підписаний у казанському Кремлі президентом Татарстану Русланом Мінніхановим і головою окупованого Криму Сергієм Аксьоновим – один з найдивовижніших документів з історичної точки зору. Тому що в складі Росії немає більш «різнополярних» суб'єктів, ніж «свій» Татарстан і «чужий» Крим.
Власне, «свій» Татарстан – мабуть, ще більш чужий, ніж Крим. У Радянському Союзі автономна республіка – дарма, що не мала власних зовнішніх кордонів і опинилася анклавом всередині Росії – займала все ж якесь проміжне становище між союзними республіками та російськими автономіями: так, перший секретар Татарського обкому КПРС традиційно обирався до складу членів президії Верховної Ради СРСР (а не РСФСР).
Цим проміжним положенням і скористався Михайло Горбачов, коли боровся за владу в Росії з норовистим Борисом Єльциним. Відповіддю Кремля на «парад суверенітетів» союзних республік став «парад суверенітетів» республік Росії. І в авангарді цього параду виявився Татарстан, який вимагав для себе союзного статусу і навіть відмовився від проведення загальнонародних виборів президента Російської Федерації. Так-так, Борис Єльцин весь перший термін свого правління не мав мандата від виборців Татарії, що, втім, ні в кого не залишало сумнівів у його легітимності.
Розвал Союзу, здавалося б, поставив крапку на амбіціях татарського керівництва та прагненнях жителів республіки. Але Казань відмовилася від підписання Федеративного договору і домоглася підписання окремої угоди з Російською Федерацією. Ці досягнення Татарстану будуть потім послідовно нівелюватися адміністраціями Бориса Єльцина і Володимира Путіна, що, втім, дозволило як апаратникам і експертам, так і багатьом жителям Татарстану сприймати свій суверенітет як «відкладений проект».
У Москві ще напередодні окупації Криму вирішили, що казанські татари «відповідатимуть» за кримських
Фактично всі ці 23 роки перебування в складі Росії для Татарстану – це час наполегливої роботи для розбудови «держави в державі» і створення власної політичної нації, що не має особливих зв'язків із населенням сусідніх регіонів – за винятком, мабуть, Башкортостану, який традиційно сприймається в Казані як сфера власного впливу.
Те, що президент Татарстану ставить підпис під документом поруч з автографом відвертого шовініста, який свідомо принижує кримськотатарський народ, якраз і пояснюється наявністю в Криму кримських татар. У Москві ще напередодні окупації Криму вирішили, що казанські татари будуть «відповідати» за кримських – те, що це два різні народи, об'єднані хіба що тюркськими коренями і збігом в етнонімі, нікого в Кремлі не збентежило, російське невігластво в політиці і науці вже не новина. Але цілі у керівників Криму і Татарстану різні! У Казані – «заморозити» суверенітет до падіння імперії, у Криму – знищити всякі можливості для справжнього суверенітету корінного населення півострова, зробивши окупований край форпостом переможного шовінізму. Насправді Аксьонов і Мінніханов зустрічаються тільки тому, що так вирішив Путін.
Але все це – підміна справжніх подій. Оскільки ці самі справжні події розвиваються стрімко, я не виключаю, що ми ще будемо повідомляти читачам про вручення вірчих грамот послом України президенту Республіки Татарстан. Сухе офіційне повідомлення не дозволить розповісти про те, що президент поцікавився у дипломата станом здоров'я свого давнього знайомого Сергія Аксьонова, на що отримав відповідь, що ув’язнений Аксьонов жодних претензій до української пенітенціарної системи не має.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
