Ще пару тижнів тому я думала, що основна маса кримських переселенців перебуває на материку, не менше 5–6 місяців. Але яке ж було моє здивування, коли, прийшовши на загальні збори кримчан у моєму місті, я з'ясувала, що люди досі продовжують приїжджати. Серед моїх нових знайомих близько 30 виїхали з Криму від місяця до тижня тому, не витримавши, як вони висловлюються, того маразму, який коїться на півострові. І я, спілкуючись з ними, а також з тими, хто переселився на материк ще півроку тому, бачу, що вони переживають ті ж психологічні проблеми, які переживала і переживаю я.
Зважаючи на бесіди з новими знайомими, я зробила висновок, що ми, переселенці, проходимо кілька стадій, які збігаються зі стадіями, які називають у психології етапами бідкання після серйозної втрати.
Перша стадія, яку переживають всі, але не всі про це здогадуються, – шок. Можливо, професійний психолог поправить мене і скаже, що перша стадія – це стадія заперечення. Але її переселенці, мабуть, проходять ще до від'їзду з Криму. Це коли твої руки самі машинально вигрібають речі з шаф, спустошуючи будинок, в який більше ніколи не повернешся. Але при цьому ти сам ще не віриш, що з тобою це відбувається наяву, і що тобі належить назавжди залшити звичний уклад. Ця стадія закінчується приблизно тоді, коли на вокзалі тебе запитують, чи вибивати зворотний квиток, і ти, не замислюючись, відповідаєш: «Ні». Категоричне «ні» минулого життя – обов'язковий крок, без якого далі все може піти під укіс. Далі приблизно місяці два-три ти перебуваєш у шоці. Шок – це захисна реакція психіки, яка притупляє гостроту сприйняття і не дає остаточно «розсипатися». Він часто заважає працювати і мислити неупереджено, але допомагає вижити. Адже виживання – це найголовніше. На цьому етапі ти кажеш собі: прожив цей тиждень, він був складним, але наступний тиждень буде легше.
А спочатку складнощів, і правда, багато. Крім внутрішнього стану, на переселенців тисне довкілля. Тим, хто переїздить у великі міста, доводиться звикати до натовпу людей, значних відстаней, незвичних пейзажів, місцевого колориту. Тим, хто переїздить на західну Україну, доводиться освоювати ще й місцевий діалект, який повністю перекреслює твоє знання української мови, іноді просто заганяючи в глухий кут. Нової інформації занадто багато, вона проноситься перед очима і не встигає засвоюватися. На це нашаровується проблема перевезення речей і тварин, пошуку житла, у когось – брак грошей. Потім починається пошук нової роботи, влаштування дітей у школу, офіційне оформлення як переселенця.
Починаючи приблизно з другого місяця, психологічно стає легше. На третій місяць здається, що все вже майже добре. Але тоді ж шок починає поступово відступати і, за класикою психології, мають бути стадія гніву та образи, а також стадія провини і нав’язливості. Не обов'язково, що все це прийде по черзі. Це може трапитися з вами і одночасно. Такі почуття у переселенців зазвичай пов'язані з гнівом відносно тих, хто залишився в Криму, до уряду і Верховної Ради, яка ніяк не спроможеться ухвалити потрібні закони, до Путіна, який відібрав твій дім і прийшов з війною в Україну... Приводів більш ніж достатньо.
Але паралельно ми намагаємося соціалізуватися. Всупереч шоку. Перемагаючи біль і страх. Фактично те, що зараз відбувається з переселенцями, можна порівняти зі студентством, причому не в рідному місті, під крилом у мами, а з таким, коли людина переїжджає на навчання в іншу країну. Так, так, це не помилка, саме в іншу країну. Тому що сьогодні ми по-новому вибудовуємо не тільки соціальні зв'язки, які були втрачені, а й формальні взаємини з державою, в якій перебуваємо, з соціумом, в який волею чи неволею потрапили. Різниця тільки в двох аспектах.
Перший – ми не тільки знаходимо нові зв'язки, ми ще й втратили майже всі контакти, які мали раніше. Ні, звичайно ж, залишилися приятелі і партнери. Але багато хто з тих людей, які були нашими друзями в Криму, сьогодні стали нашими ворогами. Багато хто просто нас не розуміє. Особливо боляче, коли це батьки, брати, тітки та бабусі. Хтось із старих знайомих тепер проклинає нас і бажає нам якнайшвидшої смерті. Принаймні, такі побажання я чула від деяких своїх вчорашніх друзів. Після одного такого прокляття мій язик цілий вечір просто не повертався говорити однією з цими людьми мовою – російською, і я спілкувалася тільки по-українськи.
Якщо повертатися до аналогії зі студентами, то нам, з одного боку, складніше. Адже ми не просто прийшли на нове місце, в новий соціум, ми зробили це за трагічних обставин. Але, з іншого боку, переселенці – вже давно не 17-річні діти, що мають занадто мало досвіду в адаптації. І в цьому – другий аспект.
Нехай прозвучить нескромно, але переселенці – це найкращі люди Криму. Більшість з них – набагато яскравіші особистості, ніж багато з тих, хто сьогодні живе в столицях та обласних центрах. Адже кримчани, незважаючи на те, що мали все або майже все на півострові, не побоялися почати життя заново. Директори. Власники бізнесу. Креативники та журналісти. Громадські активісти. Топові фахівці в своїх галузях. Ці люди швидше рано, ніж пізно, займуть такі ж високі позиції в новому соціумі. Але для цього їм треба буде пройти ще через одну стадію – стадію страждання і депресії.
На цьому етапі приходить розуміння того, що не все так гладко, як хочеться. Не все так казково, як бачилося в момент шоку. І на цій стадії дуже важливо не допустити вакууму навколо себе. Якщо у вашому місті є організація, яка збирає переселенців для вирішення якихось проблем і спільного проведення часу, не лінуйтеся і влийтеся в неї. Це дуже допомагає. Даю цю пораду, бо сама спробувала. Навіть якщо ви не дуже товариська людина, ви відразу ж відчуєте, що від таких зустрічей стає легше. Тому що ви потрапляєте в ту комірку, де зібралися люди з такими ж проблемами, як і у вас, де сконцентрувалися ваші однодумці й ті, хто вас розуміє, як ніхто інший.
Це спілкування допоможе перейти на наступну стадію – стадію приймання та реорганізації. Реорганізації всього життя, коли перед тобою не тільки лежить чистий аркуш паперу, але і коли ти перестаєш боятися, береш ручку і починаєш писати. Нехай роблячи помилки, як і раніше, але писати нові плани.
За законами психології, щоб звикнути до нового місця, до нового подружжя, до нової роботи і так далі, потрібний рік. Це перевірено мільйони разів людьми в різних куточках світу і в абсолютно різних життєвих ситуаціях. Через якихось півроку знову наступить весна, мокра і місцями морозна, після якої обов'язково прийде потепління – і все почне повторюватися по колу. Ми зрозуміємо, що це саме місто, яке тепер стане нам рідним, ми вже бачили в точно такий же час. Знайомі пейзажі і уклад життя. Знайомі традиції і події. А ми за рік стали розумнішими, сильнішими, і нас тепер складно чимось здивувати. Ми досі осмислюємо те, що сталося. Але осмислюючи, знову і знову доходимо висновку, що зробили правильний вибір. Це єдине, що не зміниться ні завтра, ні через рік. Тому що на рівні підкірки ми відчуваємо: коли зрікаєшся старого життя, подібно до біблійної дружині Лота, найголовніше – не обертатися назад, нехай навіть лише для того, щоб подивитися, як згорають в гоморському полум'ї твої вчорашні сусіди.
Настя Дрозд, блогер, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
