Наприкінці 80-х – напочатку 90-х років акредитовані в столиці СРСР журналісти з республік Югославії та журналісти з радянських республік знаходили між собою спільну мову куди простіше, ніж з колегами з Москви чи з Нью-Йорка. Москвичі або американці любили поговорити про оновлений Радянський Союз, перебудову і гласність. А ми вже тоді розуміли, що ніякого Радянського Союзу – оновленого чи збереженого – не буде, як, втім, не буде й оновленої Югославії. Югославію мені, зізнаюся, було шкода – як багатьом моїм югославським колегам було шкода втрачати Радянський Союз.
Але в тому, що розпад обох держав неминучий, ми не сумнівалися. Важливо тільки було зрозуміти, в яких межах він відбудеться, і яка ціна буде сплачена громадянами нових незалежних держав за раптово здобуту свободу.
Коли через кілька років я спілкувався з одним зі своїх тодішніх колег у Дубровнику, який ледве приходить до тями після сербських бомбардувань, нам не вдалося дійти згоди щодо результатів розпаду. Я намагався наполягати на тому, що розпад Радянського Союзу відбувся куди спокійніше, ніж розпад Югославії – можливо, завдяки мудрості тодішніх керівників країни, можливо, тому що у народів СРСР не було накопичено того негативного взаємного потенціалу, який дозволив би стріляти один в одного. І що порівняно з війнами в Хорватії та Боснії (Косово було ще попереду) Карабах, Придністров'я і Абхазія – це лише епізоди, які підтверджують, що ситуація могла б зірватися в кривавий вир, але не зірвалася. І тут колега поставив на стіл свій келих дінгача і уважно подивився на мене:
– А, можливо, Віталію, у вас просто ще не було ніякого розпаду?
Я згадав про цей діалог, коли перші російські військовослужбовці без розпізнавальних знаків з'явилися в українському Криму. Чому не згадав, коли була війна в Південній Осетії? Не через наївність, ні. Просто дії в Південній Осетії та Абхазії утверджували статус-кво – ці території і так по суті були окуповані Росією з моменту розпаду СРСР, а після війни російські військові вже не видавали себе за миротворців з СНД. Війна в Південній Осетії – це була відмова від масок. А війна в Україні – це початок справжнього кінця держави, з якою всі ми розлучилися ще 23 роки тому.
Звичайно, атакуюча метрополія може думати, що зайнята «збиранням земель», але насправді російське керівництво штучно вибудовує на пострадянському просторі «югославську» ситуацію, накопичуючи той негативний потенціал, який дозволяє народам дивитися один на одного крізь приціл. Ще кілька місяців тому президент Росії Володимир Путін говорив, що не уявляє собі, як українці ій росіяни можуть стріляти один в одного. Зараз, коли російські військові знищують українських, а ті відповідають їм вогнем, коли на російських і українських кладовищах з'являються все нові й нові могили, цього вже не потрібно собі уявляти. Росіяни й українці перейшли через поріг, який колись переступили серби і хорвати.
Однією з головних причин початку югославської війни стало небажання сербського керівництва погоджуватися з поділом країни за кордонами союзних республік. Для того, щоб запобігти такому поділу, Слободан Мілошевич пішов на фактичний демонтаж союзної держави, що в результаті тільки полегшило словенцям і хорватам шлях до незалежності, але обернулося кривавою драмою для більшості народів колишньої Югославії. Тепер ми розуміємо, що і Володимир Путін не згодний із поділом за кордонами союзних республік: Крим вже «наш», Донбас використовується як пастка для решти України – і це тільки початок.
Росія зараз перебуває на «сербській» розвилці. Або в її керівництва вистачить розуму зупинитися, усвідомити можливі наслідки продовження агресії проти України, скористатися нехай кволим, але все ж перемир'ям якщо не для стабілізації ситуації, то хоча б для її заморожування – або почнеться справжнісінька «югославська» війна. Тільки на куди більшій території і з куди більшими людськими жертвами і ресурсними втратами. І вважати, що ця війна зупиниться на території України, я б не став. Вона перекинеться і на інші колишні союзні республіки, як тільки з'явиться привід для втручання і «виправлення помилок картографів», так колись чорногорський прем'єр Міло Джуканович назвав блокаду Дубровника. І нам доведеться запам'ятовувати назви міст і селищ Казахстану або Азербайджану так само, як сьогодні доводиться запам'ятовувати назви робочих селищ Донбасу.
Але небезпека такої війни не тільки в цьому. І не в тому, що її не можна виграти. А в тому, що серби вступали в свою війну згуртованим народом, впевненим у правильності власних претензій. Правда, була одна територія, жителі якої не хотіли поділяти сербські претензії – край Косово. Що ж, після війни серби його і втратили. Росія вагітна не одним косовським конфліктом, а добрим десятком – плюс віддаленими і малонаселеними територіями, які пов'язані з центром винятково відносинами рентоотримувача.
Велика війна може згуртувати частину росіян – але чи зробить агресія їхніми союзниками інші народи Росії? І чи не доведеться виснаженій протистояннями з сусідами країні пройти через низку внутрішніх конфліктів, які її і поховають? Слободан Мілошевич ризикував національною репутацією, але не державністю. Володимир Путін ризикує і тим, й іншим.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
