Чи можна без особливих проблем довести те, що просочений російською пропагандою Севастополь, який пишається російським флотом і сприймається власними жителями як авангард горезвісної «російської весни», – це Україна?
Через кілька місяців після окупації міста така можливість надана самими учасниками процесу. Конфлікт «народного мера» міста Олексія Чалого, якого окупанти використали як прапор «народного невдоволення» і який підписав із Володимиром Путіним угоду про приєднання Севастополя до Росії, з цілком собі не народним губернатором Сергієм Меняйлом та представником президента Росії в Кримському федеральному окрузі Сергієм Бєлавенцевим продемонстрував, що в Севастополі домінують політики, виховані не в російських, а в українських політичних традиціях. І що ці люди щиро не здатні зрозуміти систему, в якій ухвалення рішень замикається на кремлівській камарильї, а провінційним жителям залишається тільки взяти до відома вказівки начальства.
У Росії виплеканий політичний клас, який навчився догоджати хазяїну, а не гавкати на нього без команди – політичний клас дворняжок. Чалий, очевидно, вважає себе породистим псом
Я не маю сумнівів, що політична програма Чалого – шовінізм радянського штибу. Але одночасно очевидно, що «народний мер» вважає, що має право на якусь свою програму. У Росії в недавньому минулому теж з'являлися такі мери і їх навіть обирали – не на мітингах, а на виборчих дільницях. Фінал був завжди одним і тим же – арешт у робочому кабінеті, судовий процес, виправна колонія. Так у Росії виплеканий політичний клас, який навчився догоджати хазяїну, а не гавкати на нього без команди – політичний клас дворняжок. Чалий, очевидно, вважає себе породистим псом, здатним самостійно вирішувати, на кого і коли йому кидатися і які рішення ухвалювати. Він помиляється. Такі можливості у севастопольського бізнесмена були, поки він жив в Україні – дарма, що з російським паспортом. З окупацією Севастополя з його правами все скінчено.
Для Москви Севастополь – ще одна військова база, а населення міста – обслуга цієї військової бази, завдання якої – радіти, а не обговорювати накази
Для України Севастополь був проблемним містом, до настроїв жителів якого в Києві ставилися з побоюванням – тому до моменту анексії Верховна Рада так і не ухвалила закон про Севастополь і не надала його жителям можливість самостійно обирати голову міського самоврядування. Але в Росії, коханій Росії у севастопольців теж не буде таких можливостей – як суб'єкт федерації вони отримають фактично призначуваного президентом губернатора. Для Москви Севастополь – ще одна військова база, а населення міста – обслуга цієї військової бази, завдання якої – радіти, а не обговорювати накази. І скільки б Олексій Чалий не вдавав з себе організатора «російської весни», навіть найбільш нетямущий матросик Чорноморського флоту знає: ніякої такої весни не було. Місто було просто зайняте окупаційним корпусом, який прикидався флотом. І без цього окупаційного корпусу не було б ніякої весни і ніякого Чалого.
Коли країна, частиною якої був Севастополь, обрала свободу, місту та Криму нав'язали рабство. Не будемо, однак, стверджувати, що в Севастополі не було тих, хто цьому рабству радів – звичайно ж, були. Прикро те, що за цю радість заплатять і ті, хто готовий був підставити шиї під чуже ярмо, оголошене своїм, і ті, хто хотів би бачити Севастополь містом вільних людей. І ті, хто думав, що в ярмі можна бути вільним – такі, як Чалий – теж заплатять сповна.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
