Сімферополь – Війна розлучила його з родиною, коли йому було всього 13. За день до зустрічі з близькими почалася депортація кримськотатарського народу. Побачитися з рідними йому вдалося лише в місцях висилки. Своїми спогадами про ті страшні роки ділиться уродженець села Кувуш Бахчисарайського району 84-річний Якуб Мустафаєв.
У великій сім'ї Мустафаєвих він був четвертою за рахунком дитиною. Батько Якуба працював сторожем у місцевому колгоспі, а мама займалася табаківництвом. Мирний уклад життя мешканців села Кувуш порушила війна 1941 року. «Школа закрилася, колгосп закрився, люди залишилися без роботи», – згадує тендітний на вигляд чоловік.
Село опинилося в непростому становищі. Вдень туди приходили німці, а вночі з лісу – партизани Червоної армії
Село опинилося в непростому становищі. Вдень туди приходили німці, а вночі з лісу – партизани Червоної армії. «Партизани нас запитували: навіщо ви працюєте на німців? Німці, в свою чергу, цікавилися, хто в селі партизанить? Але їм ніхто нічого не говорив», – розповідає Якуб-ага. Навпаки, жителі села всіляко допомагали партизанам, постачаючи їм продукти.
В один із днів німці повністю обнесли село колючим дротом – тим самим вони хотіли припинити вилазки жителів до партизанів, а також закрити останнім доступ в Кувуш. «У селі залишили тільки чотири виходи, через кожні 100 метрів був пост. Щоб вибратися до лісу, треба було брати дозвіл у німців», – згадує наш співрозмовник.
Якубу Мустафаєву тоді було 11 років, і в його обов'язки входив випас домашньої худоби. «Я вставав рано вранці і водив корів, баранів, кіз в сторону лісу. Німці мене всякий раз перевіряли, коли проходив через пост, підозрюючи, що я несу партизанам якісь відомості», – розповідає літній чоловік.
Якось вночі в одне з довколишніх сіл проникли партизани, і про це дізналися німці. Вони почали шукати солдат Червоної армії, але їм нікого не вдалося знайти, оскільки жителі ховали партизан у себе. У відповідь німці стали палити будинки.
«Ми дізналися, що спалили два села. Нас попередили, що завтра німці зайдуть в Кувуш, і порадили ховатися», – каже Якуб-ага. Він разом з приятелем вирушив до лісу, щоб пасти худобу, а коли увечері вони поверталися додому, то зустріли старого. «Він запитав: куди ми йдемо? Там палять село, людей затримують, вивозять невідомо куди... Сказав, щоб ми не ходили...», – розповідає він. Тоді хлопці вирішили повернутися до лісу. Пізніше вони зустріли партизанів і віддали їм всю худобу.
Рання весна 1944-го була однією з найважчих, говорить Якуб-ага. Німці все ще залишалися в Криму, влаштовували облави, людям доводилося ховатися під відкритим небом. «Пам'ятаю, було дуже холодно, лежав сніг, ми розводили вогонь і грілися, щоб не замерзнути», – згадує літній чоловік. Несподівано для всіх, за його словами, німці стали відступати. «Червона армія увійшла до Криму, для радянських солдат було справою часу очистити нашу землю від ворога. Коли німці остаточно покинули Крим, ми повернулися в село», – розповів Якуб-ага. Правда, рідних в Кувуші він так і не зустрів.
«Одного разу прийшов один чоловік і сказав мені, що знає, де знаходиться моя сім'я. Вранці ми поїдемо до них. Але машина в той день за нами так і не приїхала. Вранці – це було 18 травня – ми дізналися, що вийшов наказ про депортацію кримськотатарського народу. Ми навіть не знали, що таке депортація, бо були маленькими. В село приїхали солдати Червоної армії з автоматами, сказали всім: «Виходьте!» Людей посадили в машини – їх було багато, повезли на залізничний вокзал в Бахчисарай, а потім повантажили в поїзд і стали вивозити», – так описує страшний день депортації Якуб Мустафаєв.
«Цілі сім'ї вмирали від голоду»
Люди кілька тижнів їхали у вагонах, харчувалися невідомо чим, іноді вдавалося отримати кілька шматочків хліба, щоб не померти з голоду.
«Коли ми приїхали до Узбекистану, нас повезли в Кувасай (місто у Ферганській області. – прим. ред.). Де були мої батьки – я так і не знав, перебував з родиною зятя. Нас поселили в хліві для худоби, в кожному приміщенні жили по чотири сім'ї», – каже Якуб-ага. Через якийсь час він зустрівся з чоловіком з Фергани. Він розповів, що знає, де знаходяться батьки Якуба і пообіцяв відвезти його до них.
«Ми йшли всю ніч, щоб потрапити в село на околиці Фергани. Там мені вдалося зустріти маму, батька, брата і сестричку», – згадує чоловік.
Люди цілими сім'ями помирали від голоду. Виживали найстійкіші
Перші роки, проведені в депортації, були дуже важкими для кримськотатарського народу, говорить Якуб-ага. Люди цілими сім'ями помирали від голоду. Виживали найстійкіші. Коли захворіли батьки Якуба, він разом з братом пішов працювати в поле. «У той час не було тракторів, пшеницю збирали руками. Щоб якось прогодувати сім'ю, ми з братом наповнювали кишені пшеницею і ввечері несли додому, віддавали її мамі, вона обробляла і пекла хліб», – розповідає він.
Після закінчення школи Якуб-ага поступив в Ташкентський політехнічний інститут. Але від навчання відмовився, оскільки стипендія йому з якоїсь причини не належала, а коштів для життя у нього не було. Він повернувся додому, влаштувався учителем математики в одну з сільських шкіл і вступив до Ферганського педагогічного інституту. Там же він познайомився зі своєю майбутньою дружиною.
«У селі Кувасай ми домоглися того, щоб у місцевій школі відкрили кримськотатарський клас», – з гордістю розповідає Якуб-ага. Але головне досягнення, за його словами, це те, що кримські татари змогли повернутися на Батьківщину.
