Чорна орда «Беркуту» невблаганно насувалася на світло зимового Майдану, текла рікою вулицею Інститутською, просочувалася до Будинку профспілок ... Здавалося, ще кілька хвилин – і все скінчиться, темрява поглине площу, яка все ще світилася, і задавить останній порив до свободи... І в цю мить ми почули церковний набат. Це невтомно дзвонили дзвони церков Михайлівського Золотоверхого монастиря Української православної церкви Київського патріархату – і, ніби відгукуючись на їхній заклик, до площі з усіх ще не перекритих вулиць центру української столиці потягнулися перші, поки несміливі струмочки городян, які до світанку перетворилися на справжнє море і розігнали чорний морок біля меж Майдану.
У мить, коли почали бити в усі дзвони, я раптом почув біля себе тиху молитву. Озирнувся. Молилася людина, з якою я познайомився в ті дні, – священик Української православної церкви Московського патріархату, він приходив сюди сам – але, як казав, з Божого благословення, – щоб підбадьорити прихожан, які мерзли на Майдані, приїхавши зі сходу і півдня країни, з Дніпропетровська, Одеси, Донецька, Сімферополя... Погляд священика був спрямований не в бік Майдану, а вгору, на золоті бані, що тьмяніли в пітьмі.
– Диво, – сказав він мені, – Диво Господнє.
Я бачив перед собою ясний і суворий погляд патріарха, бачив його постать, що рішуче випросталась і застигла біля вікна. І бачив митрополита, який беззвучно плакав і всім серцем своїм прагнув до дзвонів такого чужого і такого свого монастиря і який знав, що дзвони його церкви мовчать...
І в цю мить, у найважливішу для майбутнього України мить, перед моїми очима з’явилися обличчя двох старців – патріарха Філарета і митрополита Володимира. З’явилися лише на мить – тоді було не до довгих роздумів. Але я знав, що пастирі не сплять. Я бачив перед собою ясний і суворий погляд патріарха, бачив його постать, що рішуче випросталась і застигла біля вікна. І бачив митрополита, який беззвучно плакав і всім серцем своїм прагнув до дзвонів такого чужого і такого свого монастиря і який знав, що дзвони його церкви мовчать...
Я згадав про цю сцену, дізнавшись про кончину митрополита. Можливо, протягом кількох століть трагічнішої та складнішої постаті в церковній історії ще не було: на долю простого українського хлопця, який став священиком і митрополитом Російської православної церкви, випала мука, незрівнянна зі стражданнями патріарха Никона. Я б навіть сказав – страждання патріарха Никона наздогнали митрополита Володимира і стали хрестом, що його він кілька десятиліть ніс на свою Голгофу.
Щоб побачити це, треба усвідомити: саме поняття «Русская» церква – така ж міфологема, як і «Русский мир». Звичайно, російська церква була – і до Никона. Але патріарх, заклопотаний інтеграцією Київської митрополії, перетворив російську церкву на українську, надав церковним книгам і всій традиції власної країни зміст візантійських, тобто київських. Російське православ'я не витримало цього надлому. Воно спалахнуло багаттям старообрядницького опору, криком Аввакума, несамовитістю боярині Морозової, скитами і вигнанням. Воно виродилося в гріх колабораціонізму і схиляння перед Цезарем, який скасував патріаршество і перетворив церкву на міністерство.
Віра – жива і не переслідувана владою – існувала в імперії тільки на українських і білоруських землях. А потім прийшли нові, червоні цезарі, які узаконили невіру – і хто знає, чи вдалося б церкві взагалі вижити, якби не велика війна, яка владно зажадала не тріскучої комісарської брехні, а Божої правди. Але коли церква повернулася, вона знову виявилася не російською, а українською: досить побачити статистику церковних громад і храмів воєнного та повоєнного часу, щоб зрозуміти, на яких територіях вона ще була жива.
Зв'язок українських пастирів з віруючими – і щира віра багатьох з них – перетворила їх на найсильнішу «партію» Російської церкви. І на першому в післявоєнній історії вільному церковному соборі в червні 1990 року в Російської церкви мав з'явитися український патріарх. Але не з'явився. Саме на тому соборі вперше сталося пряме зіткнення майбутнього патріарха Київського і майбутнього митрополита Київського. Митрополит Філарет був намісником, фактичним главою церкви в останні роки життя патріарха Пімена. І його впевненість у власному праві на патріаршество була безумовною. Митрополит Володимир вважав, що натиск митрополита Філарета і очевидний зв'язок намісника з київською кафедрою перетворює його самого на куди компроміснішу постать між «українською» і «російською» партіями. Вони обидва помилилися.
Голоси «української» партії розділилися між двома найпопулярнішими митрополитами, голоси «російської» партії, навпаки, об’єдналися, щоб не допустити «хохла». Я добре пам'ятаю той собор, далекий від християнського смирення, майже з'їзд КПРС у Свято-Даниловому монастирі. Я пам'ятаю розмови про машини і квартири, той зловісний шепіт, що клубочився кутками: «Краще б за німця, тільки не за «хохла». Так воно і сталося. До розпаду Радянського Союзу лишався ще рік, а перший крок до розколу РПЦ уже зробили.
Патріарх поводився не як політик, а як пастир і якимось дивним чином виховав у колись атеїстичній країні церкву для людей – а Господь, як відомо, живе тільки в такій церкві
Митрополити по-різному поставилися до своєї поразки. Філарет з притаманною йому несамовитістю зрозумів, що час симбіозу Київської та Московської церков закінчився, і взяв курс на створення нової місцевої церкви. Зізнаюся, протягом довгих років я вбачав у цій поспішності помилку досвідченого церковного політика й лише минулої зими зрозумів, що патріарх поводився не як політик, а як пастир і якимось дивним чином виховав у колись атеїстичній країні церкву для людей – а Господь, як відомо, живе тільки в такій церкві. Для церкви, у храмах якої є Бог, питання канонічності, що визначає цінність храму для тих, у чиїх душах вгніздилися невіра, уже не є принциповим. А митрополит Володимир погодився з роллю охоронця – будучи переконаним, що тільки союз з Українською церквою робить РПЦ церквою віри, яка вижила.
Приїхавши до Києва, настоятель виявив, що з митрополитом Філаретом з нової автономної церкви Московського патріархату пішло все живе. Він залишився разом з дезорієнтованими священиками, які не розуміли, як замінити справжню віру перевагами канонічності – і разом з нестримними кон'юнктурниками, які використовували церковну кафедру для збагачення і плазування перед можновладцями, перед всією старою новою елітою в малинових піджаках, з важкими хрестами на бичачих шиях. І тоді митрополит ухвалив тяжке, але єдино можливе рішення. Нехай поруч з ним патріарх Київський будує свою церкву, але він, митрополит Володимир, сам стане церквою, своєю молитвою підтримає розгублених і коритиме тих, хто забув про Бога. І митрополит поніс свій хрест – серед тих, хто прагнув і хто брехав, серед тих, хто співчував і хто не довіряв, серед тих, хто розчарувався і хто сподівався – під уважним поглядом свого відлученого соратника, патріарха Київського.
Найважчі випробування припали на останні роки. Новий патріарх Московський, якому українське священство фактично подарувало престол, сподіваючись на його гострий розум, реалістичність і розуміння всієї складності церковних завдань, виявився тим, кого поривала спрага світської слави, мрія про патріаршество не в Російській церкві, а в Російському світі і «Третьому Римі». Патріарх вирішив сам стати главою Української церкви, відтісняючи митрополита від його власного престолу – і хто знає, як би завершилося це божевільне протистояння, якби не тяжка хвороба українського настоятеля.
Новий президент України, ревний парафіянин Віктор Янукович і взагалі виявився бандитом. Янукович, який тривожив старців у Лаврі й на Афоні, вистоював служби, ставився до церкви як до крамниці із замолювання гріхів. І те, що для митрополита церква була Божим домом, стало для Януковича і його оточення приводом для цькування і знущання над старцем. Роки правління Януковича стали часом повільного вбивства митрополита.
А коли старець ослабнув і молитва його стихла, антихрист розправив крила, вселившись у душі українського і російського володарів. І чорним страхіттям став Кремль над колись єдиним православним світом
А коли старець ослабнув і молитва його стихла, антихрист розправив крила, вселившись у душі українського і російського володарів. І чорним страхіттям став Кремль над колись єдиним православним світом. І задзвонив набат Золотоверхого монастиря, і запалав Майдан, і смердюче дихання огорнуло Крим, і зрадницькими грузькими стежками прокралися вбивці на Донбас. І впала на віки вічні симфонія, вистраждана патріархом Никоном. І загинула церква «російського світу», яку творив патріарх Кирил. І помер український митрополит.
Все-таки він мав рацію в духовному подвигу своєму і у вірі своїй. Світ цей – не на славу Антихриста, а на славу Божу. І нащадки скажуть: патріарх Філарет створив нам церкву на землі нашій, а митрополит Володимир створив церкву в душі своїй. І спинили зло на підступах до меж наших і сердець наших, тому що тиха молитва зупиняє зло не гірше за набат. Я знаю, що митрополит Володимир молився щоразу, коли патріарх Філарет бив у дзвони.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Радио Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
