Влітку 1990 року президент Сербії Слободан Мілошевич ухвалив рішення про розпуск парламенту автономного краю Косово і значне урізання повноважень самої автономії. У відповідь депутати косовської Скупщини прийняли декларацію про незалежність – і, фактично витіснені з території рідного краю, провели сесію парламенту в столиці Словенії Любляні. Югославія все ще була єдиною країною, але в Любляні депутатів парламенту Косова сприймали як героїв, які обстоюють честь свого народу, а в Белграді – як сепаратистів і зрадників, що піднімають руку на «сербський світ». Косовонаше.
Про ці події четвертьвікової давності я згадав, коли дізнався про засідання Меджлісу кримськотатарського народу в Генічеську та ухвалене зразу за цією подією рішення російської влади заборонити голові Меджлісу Рефату Чубарову в'їзд до Криму. Вже доводилося писати, що у Володимира Путіна начебто переселився дух Слободана Мілошевича – російський президент старанно копіює всі помилки померлого в Гаазі сербського диктатора, ніби не помічаючи трагічного для Сербії фіналу правління Мілошевича та особистої катастрофи самого «шаленого Слободана».
Що зробив Мілошевич на початку своєї боротьби з косовськими албанцями, яких – на відміну від ласого на шовіністичну пропаганду сербського суспільства – він не міг зробити покірними підданими? Диктатор став виганяти з великої політики авторитетних керівників комуністичних часів – колишнього голову Президії Косово Махмута Бакалі, колишнього голову Президії Югославії Фаділя Ходжу. А останнього голову Спілки комуністів Косово Азема Власі, улюбленця маршала Тіто, Мілошевіч і взагалі посадив у в'язницю. Скупщина Косово, вимушена засідати в Любляні – це був комуністичний парламент. Але Мілошевич і його вигнав – і був упевнений, що проблема вирішена. Він так і не помітив, що розширена автономія Косово в Югославії була єдино можливим компромісом, який утримує край від дестабілізації.
Белград став робити все можливе, щоб цей спротив спровокувати. І домігся свого: на світ з'явилася Армія звільнення Косово, почалася партизанська війна
Албанці у відповідь обрали новий, нелегальний парламент: у політику прийшли люди, далекі від комунізму, албанське суспільство Косово стало стрімко розвиватися – на відміну від застряглих у комунізмі та авторитаризмі місцевих сербів. Албанці фактично створили «паралельну державу», проти якої важко було боротися, тому що їхній новий лідер Ібрагім Ругова заперечував озброєний спротив. І тоді Белград став робити все можливе, щоб цей спротив спровокувати. І домігся свого: на світ з'явилася Армія звільнення Косово, почалася партизанська війна. Диктатор повірив, що це непогана можливість вирішити албанську проблему раз і назавжди – і вигнав з Косово майже все населення краю.
Далі були бомбардування НАТО, крах режиму, остаточне відділення Косово, Гаага ...
Путін не здатний побачити, що перебування Криму в складі України – єдино можливий компроміс, здатний утримати півострів від краху міжнаціонального миру
Путін – на самому початку цього шляху. Він не здатний побачити, що перебування Криму в складі України – єдино можливий компроміс, здатний утримати півострів від краху міжнаціонального миру. Путін вірить, що вигнавши з Криму харизматичних лідерів кримських татар він «вирішить проблему» непокірного Меджлісу – тому що в Росії Путіна, як і в Сербії Мілошевича, покірним має бути все. Але це помилка. Кримськотатарському народові доведеться виживати в нових умовах, що приведе до переформатування національного існування. І оскільки влада буде з цим переформатуванням боротися, вона рано чи пізно спровокує радикалізацію кримськотатарської молоді – і Крим може стати «раннім» Косово або нинішнім Північним Кавказом...
Косовські албанці були патріотами Косово, а косовські серби були патріотами Сербії. І приблизно те саме ми спостерігаємо зараз у Криму
Мені можуть сказати, що паралелі з Косово некоректні, тому що албанці в майбутній республіці були більшістю, а кримські татари в Криму – меншість. Але той, хто бував у 90-ті роки в Пріштині, скаже вам, що відрізняло косовських албанців від косовських сербів. Косовські албанці були патріотами Косово, а косовські серби були патріотами Сербії. І приблизно те саме ми спостерігаємо зараз у Криму. Кримські татари довели, що можна відновити національне життя і справжній характер півострова після десятиліть вигнання. Вони – патріоти Криму, вони, власне і є Крим.
А багато їхніх сусідів дуже часто навіть не патріоти Росії, а патріоти пенсій, бюджетних зарплат і брехливої пропаганди, яка позбавляє відповідальності за майбутнє цього прекрасного краю. У кримських татар немає ніякого іншого вибору, окрім Криму. А багато з тих, хто підтримав російську анексію, завтра поїдуть в Сочі або Москву і навіть не згадають про загублену батьківщину. Це не питання більшості чи меншості. Це питання історичної відповідальності. Це те, чого не розумів Мілошевич і те, чого не зможе зрозуміти Путін.
Віталій Портников, київський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
