Немає ніякого сумніву, що прямо зараз пишуться короткі звіти і добірки документів про те, як же все-таки могло статися з Кримом те, що сталося. Зараз, напевно, час складання коротких довідок та збору фактажу тій величезній кількості урядів, міністерств, аналітичних центрів і провідних ЗМІ, яким без нехай неповної, але хоч якоїсь інформації про Крим не обійтися. Незабаром, впевнений, новітня історія Криму стане предметом наукових дисертацій, монографій і популярних книг – предмет цього заслуговує.
Спробуємо згадати і ми, свідки та учасники, як на наших очах Україна втратила Крим. У кожного, звичайно, будуть свої найважливіші події й найголовніші тенденції, тому запропонований список зовсім неповний, навіть свідомо неповний. Обмежуся періодом з 2005-го року, для стислості.
Після Помаранчевої революції ніхто не знав, чого чекати від революційного Ющенка, перемога безкровного громадянського протесту була безпрецедентною, механізми, які працювали раніше, слід було скасовувати або модернізувати. Росія відчула загрозу своїм позиціям у Криму, і цілком обґрунтовано. Вона на першому етапі перейшла від відкритої підтримки та управління залежними від себе політичними структурами до підтримки неявної, більш законспірованої. Пару років після 2005-го вплив Росії підтримувався швидше економічними, ніж політичними методами – участю в інвестиціях в інфраструктуру та помітні економічні об'єкти. Про це говорили фахівці з різних родів безпеки, але на хвилі очікувань здавалося, що це лише спроба Росії вписатися в нові умови і хоч якось залишитися в Криму.
Тоді ж почався будівельний бум, який створив, назвемо її так, «кримську спекулятивну економіку» – підвищений попит на землю та нерухомість, важливу частину якого створили росіяни, розігріли ринок настільки, що накрутили його до небачених масштабів і темпів. Це, окрім іншого, стало головною умовою переродження кримської політичної еліти в співтовариство «земельних маклерів» і надзвичайно збільшило корупційну ренту. Незабаром розбещений був і прошарок підприємців, які тільки в таких, корупційних і спекулятивних відносинах, бачили норму. Ринку як механізму зниження вартості послуг і витрат не стало, чи він був відсунутий на узбіччя.
Але до початку цих процесів, що призвели до повної деморалізації й розкладання кримських політиків як представників прав та інтересів кримчан, спостерігався цікавий феномен: ділова активність навесні і влітку 2005-го в Криму різко знизилася, причому тому, що чиновники смертельно боялися брати хабарі, а їм, у свою чергу, боялися їх давати чи вимагали все робити за законом. Щось подібне спостерігається, до речі, в Криму і зараз, і це один з чинників спаду економіки: ніхто не знає, як працювати, вірніше, заробляти в нових страшних умовах.
Ющенко почав своє президентство в умовах приголомшливого «вікна можливостей», тобто ломки старих і віджилих практик – і приголомшливо бездарно не скористався цим. У Криму, крім загальних для країни процесів, прорахунки проявлялися ще й у збереженні, а потім посиленні тиску на кримських татар з боку всякого роду шовіністів або тих політиків і чиновників, кому було вигідно стати шовіністами. Ющенко нічого не зробив для припинення цього, а побічно – шляхом помилкових кадрових призначень – допомагав.
Ющенко саботував початок процесу постдепортаційної терапії для кримськотатарського народу, що мав зробити хоча б за покликом совісті, згадавши про те, скільки вони зробили на тому, першому Майдані
Крім того, він саботував початок процесу постдепортаційної терапії для кримськотатарського народу, що мав зробити хоча б за покликом совісті, згадавши про те, скільки вони зробили на тому, першому Майдані. Нерозуміння важливості реабілітації кримських татар як дискримінованого народу цілком укладається у вузький світогляд Ющенка, а ще є всі підстави вважати його прихованим ісламофобом – і в цьому він не відрізняється ні від свого попередника, ні від послідовника на президентській посаді.
Слабкість Ющенка в Криму розпізнали дуже швидко, без особливих проблем відправивши у відставку силами кримської Верховної Ради його недалекого соратника Матвієнка – Кримського прем'єра. Це надихнуло кримських шовіністів, і відтоді до українців як Криму, так і материка нав'язливо й абсолютно безкарно ліпили ярлик «фашистів» і «натівських посіпак».
Куди більш серйозні помилки Ющенко допустив, дозволивши стати Могильову головою кримської міліції. Той зробив безпрецедентну на ті часи провокацію – спробу погрому силами міліції належних кримським татарам кафе на плато Ай-Петрі й потурання тієї ж міліції приїзду погромників на кримськотатарські самозахоплення в Сімферополі. Подія стала такою гучною, що привернула увагу всієї країни, міжнародних організацій і західних посольств, але Ющенко нічого не міг або не захотів зробити. Начальник міліції як організатор прямого силового тиску на дискримінований народ за бездіяльності його прямого начальника, міністра МВС Луценка, славного «польового командира Майдану» – все це дозволяло цілком тверезо оцінити дієздатність влади того часу.
Безкарний тиск на кримських татар, шабаші істеричних проросійських угруповань, слабкість проєвропейських сил, ледь живі кримські структури «партій Майдану» та дрібні інтереси їхніх лідерів і при всьому цьому органи влади у вигляді «земельної біржі» – ось який Крим став до 2010-го – року, який багато в чому визначив результат 2014.
Тиск на кримських татар, зміцнілі проросійські сили, партійні структури «помаранчевих», які дискредитували себе, і згуртована команда чиновників-корупціонерів – ось яким застав Крим новий президент у 2010-му. І майже відразу він зайнявся найважливішою для себе справою – капіталізувати на свою користь корупційну ренту місцевого рівня.
Те, про що зі сльозою в голосі говорили кримські інтелігенти до того часу вже 20 років – «Ми особливі, ми самі все для себе зможемо зробити, нам ніякого зовнішнього управління не треба» – стало не більше ніж порожньою балаканиною
Для цього в Крим був направлений Джарти, чоловік, що залишив тут незабутній слід у політичній історії. Пост фактум можна сказати, що він передбачив події цього року – він підготував усі умови для того, щоб кримські політики, та й суспільство в цілому, втратили всякі надії на самоврядування. Те, про що зі сльозою в голосі говорили кримські інтелігенти до того часу вже 20 років – «Ми особливі, ми самі все для себе зможемо зробити, нам ніякого зовнішнього управління не треба» – стало не більше ніж порожньою балаканиною.
Джарти, міцною рукою відштовхнувши «кримських» від фінансових потоків, призначень і впливу на виборців, у м'якій формі зробив те, що кремлівські управлінці роблять зараз. Але він був хоча б громадянином України, а з казачками-гопниками, що розгулюють зараз кримськими містами, не став би і розмовляти. Ілюстрацією нового політичного ладу стало фактичне призначення мерів міст, – при проведенні формальних виборів. Ліквідацію місцевого самоврядування на найбільш наближеному до виборця рівні – так прямо і безкомпромісно в Криму ще не робили. Це вражало, як і рекрутинг на всі ключові, нехай і найдрібніші в кримській владі місця, жителів Макіївки, що став предметом анекдотів. Кримчанами, їхньою землею, міським майном, їхнім розвитком, зрештою, стали керувати навіть не місцеві компрадори, а жителі іншого і цілком тривіального містечка.
У ті роки дещо змінився і корупційний механізм – з Києва у вигляді субвенцій і у вигляді фінансування різних програм заводилися чималі гроші, які здебільшого йшли Януковичу, а залишки дозволялося розікрасти «місцевим», з яких знову-таки більшу частину становили «донецькі».
Тим, чим завжди й особливо зворушливо дорожили кримчани – своїми красотами, пляжами, музеями і масандрівськими винами – стала розпоряджатися Сім'я. Янукович-старший розорив винні підвали під свою дачу, в заповідниках збиралися почати будівництво котеджів його друзі, в музеях на правах заступників з'явилися все ті самі жителі Донбасу з середньо-технічною освітою, а Янукович-молодший так полюбив Крим, що літав над ним на вертольоті і вказував своїм юристам, яку саме бухту або долину він наказує їм оформити в його власність.
Настільки яскраве кримське явище, як самозахоплення, і тоді, і зараз є головним звинуваченням на адресу кримських татар, які завжди були явищем спровокованим. У той час, коли інші кримчани загалом і в цілому мирилися з розкраданням, роздаровуванням, присвоєнням землі, кримські татари діяли на випередження, по суті застовпивши за собою ті її клаптики, на які ще можна було розраховувати. Статистика збільшення самозахоплень про це прямо свідчить – кожна нова хвиля самозахоплень йшла після приходу чергової хвилі злодіїв.
Джарти був авторитарним лідером, до того ж залежним від Януковича, але все ж таки залежним не настільки гіпнотично, як його послідовник на посаді «наглядача» за Кримом Могильов. І тому він дозволяв собі низку нетривіальних ініціатив, головна з яких – допомога кримським татарам. Була запропонована якась програма врегулювання відносин, за якої влада сприятиме певному покращенню матеріального становища кримських татар (шляхом, насамперед, скорочення бюрократичних перепон), а Меджліс, у свою чергу, допоможе з проблемами самозахоплень.
На жаль, смерть Джарти не дозволила істотно просунутися в цьому мало не революційному для Криму напрямку. «Початок початку» першої та єдиної перспективної республіканської програми скорочення дискримінації народу в постгеноцидному стані була «революційним напрямком»! По-моєму, цим сказано все про характер міжнаціональних відносин у Криму в ті роки.
Джарти розвіяв міф про «непокору», «активність», «пасіонарність» російськомовної більшості Криму, «русские» кримчани виявилися не більше здатні до непокори, ніж схожі з ними сусіди з промислових районів України
Крім того, Джарти розвіяв міф про «непокору», «активність», «пасіонарність» російськомовної більшості Криму, «русские» кримчани виявилися не більше здатні до непокори, ніж схожі з ними сусіди з промислових районів України. Якихось оформлених і раціональних вимог вони висунути Джарти не змогли, їхні політичні структури можна було ігнорувати або, в разі їх виходу за встановлені рамки, – придушувати.
Після смерті Джарти Крим став повільно загнивати, вибухнувши наприкінці описуваного періоду гнійником повальних зрад: спочатку українського народу – в антимайданівській істерії, організатором якої були Константинов і Могильов, потім країни – здавшись Росії. Інакше кажучи, кримська «еліта» зрадила і себе, і кримчан, і Україну.
Спробувавши передбачити майбутні академічні дослідження, беремося
визначити Крим останніх років як «приголомшливу ілюстрацію згубності багаторівневої корупції, що, зрештою, призвело до захоплення цієї території сусідньою, настільки ж корумпованою, але більш агресивною країною».
Андрій Кириллов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», можуть не відображати точку зору редакції
