Протягом травня і початку червня стає зрозуміло, що окупаційна влада в Криму зовсім не має наміру згладжувати свою там присутність – кримське населення для них щось середнє між своїми підданими і військовополоненими. Що ж робити Україні – і державі, і суспільству?
Слід констатувати, що Кремль проводить у Криму системну і систематичну зачистку всіх прав і свобод, прийнятих в Західному світі. Росія, звичайно ж, випадає зі складу цього світу, а поведінка її ставлеників і держструктур в окупованому Криму – лише невеликий штрих, що підтверджує первинну тезу.
Стосовно свого населення Москва ніколи особливо цих прав не дотримувалася, але зараз вона поширює дикі свої навички і щодо громадян іншої – нашої – країни. Це не що інше, як державний тероризм: «тероризм» – бо страждають побічно залучені в конфлікт люди, «державний» – тому що робиться це руками держави, а не явних злочинців.
Росія не має ні найменшого права поширювати свою юрисдикцію на кримчан: входження Криму до Російської Федерації незаконне повністю. Це підтверджено невизнанням анексії Криму світовим співтовариством і державами. Це те саме, що тримати в підвалі сім'ю сусіда: навіть якщо ніхто з вашого кварталу не стане цих заручників звільняти з гвинтівкою в руках, ніхто і не визнає ні найменшого права вам так робити. Ви стали злочинцем, права на насильство вам ніхто не давав. Росія – держава-злочинець, але вона нахабним чином застосовує свої каральні структури до українців – або не застосовує їх до тих, хто здійснює проти українців злочини.
У теперішньому Криму не гарантовано базове право: на життя. У Криму зникають люди, і ніхто не займається їх пошуками, крім родичів і друзів. Викрадають (або вбивають), ймовірно, штатні або позаштатні співробітники ФСБ, а, можливо, – поліція чи так звана «самооборона», угруповання погромників. Право на здоров'я, як частина права на життя, порушується куди частіше – побити людину в Росії завжди було просто, а тим більше на захопленій території. У Росії в держави завжди було ще одне специфічне право – на тортури. Катувати можна запросто, головне – щоб «при виконанні обов'язків» або у вільний час, отримавши на це повноваження.
Настільки важливі для нормального суспільства поняття, як «право на власність» і «право на інформацію», в Криму теж ніхто не гарантує (щодо майна, грошей або власного бізнесу), або вони прямо придушуються – як з правами на інформацію. Не сьогодні-завтра може початися кампанія з «націоналізації» промислових об'єктів або нерухомості (у чому роль «уряду республіки» буде ключовою) або ж, з ініціативи «самооборони» або «поліції» – вимагання у бізнесменів або просто власників гарних будинків. Журналістики в Росії немає, в Криму її теж не повинно бути, журналіст – якщо він журналіст – має прав стільки ж, як у «гарячих точках», тобто він залежний від будь-якої людини зі зброєю або – що частіше – опиняється перед зграєю хуліганів там, де немає прокурорів і судів.
Важлива річ, прийнята за умовчанням у вільному світі вже років так 200-250 – «свобода совісті» – в Криму також під питанням. Ніхто прямо не забороняє ту чи іншу конфесію, але всіма силами дається зрозуміти, що відправляти якісь ритуали або демонструвати свою приналежність до певних громад стає небезпечно. Погромники не дають проводити служби і загрожують парафіянам – як у випадку з церквами Української православної церкви Київського патріархату, або загрожують, діючи індивідуально на членів громади – як це відбувається з деякими ісламськими течіями. Загрозу відчувають і етнічні громади – українці та кримські татари, євреї поки не заявляли про свої тривоги, що, до речі, дивно – антисемітських витівок у Криму було чимало й робили таке неонацисти і російські шовіністи – ті, хто зараз захоплюється владою Москви і патрулює міські вулиці.
Нове для Криму та й, мабуть, для інших хронік окупованих територій – це дискримінація «за громадянством», фактично позбавлення всіх прав за відсутності певного громадянства. Звичайно, на окупованих територіях місцеве населення повністю безправне, але ніде ще це населення не примушували до отримання паспорта країни-агресора. Це ноу-хау Росії. Сумнівні «права», які надає книжечка з двоголовим птахом, і ті недоступні для тих, хто її не має. «Примус до громадянства» у виконанні Путіна схожий на закріпачення селян його історичними предками: мовляв, поки вільні, буду пороти постійно, йдете до мене – може, і взагалі не буду, а так, взагалі-то, подивлюся, як настрій.
Що важливо: ці свої правила Росія поширює на громадян іншої країни! Її влада в Криму визнана тільки нею самою, вона захопила близько 2-х мільйонів людей,
перетворивши їх на військовополонених. Україна має усвідомлювати, що а)під владою Росії наші, українські співгромадяни, і вона відповідальна за них настільки, наскільки відповідальна за жертв банального кримінального викрадення; і б)злочини проти негромадян України, тих, хто вже взяв російський паспорт, настільки ж не можна допускати, як і злочини на нашій території, навіть якщо і злочинець, і жертва мають чуже громадянство. Ось власне, ті обставини, за яких ми, українці, маємо захищати європейські цінності у взаєминах з оскаженілим сусідом.
Андрій Кириллов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», можуть не відображати точку зору редакції
Слід констатувати, що Кремль проводить у Криму системну і систематичну зачистку всіх прав і свобод, прийнятих в Західному світі. Росія, звичайно ж, випадає зі складу цього світу, а поведінка її ставлеників і держструктур в окупованому Криму – лише невеликий штрих, що підтверджує первинну тезу.
Це не що інше, як державний тероризм: «тероризм» – бо страждають побічно залучені в конфлікт люди, «державний» – тому що робиться це руками держави, а не явних злочинців
Стосовно свого населення Москва ніколи особливо цих прав не дотримувалася, але зараз вона поширює дикі свої навички і щодо громадян іншої – нашої – країни. Це не що інше, як державний тероризм: «тероризм» – бо страждають побічно залучені в конфлікт люди, «державний» – тому що робиться це руками держави, а не явних злочинців.
Росія не має ні найменшого права поширювати свою юрисдикцію на кримчан: входження Криму до Російської Федерації незаконне повністю. Це підтверджено невизнанням анексії Криму світовим співтовариством і державами. Це те саме, що тримати в підвалі сім'ю сусіда: навіть якщо ніхто з вашого кварталу не стане цих заручників звільняти з гвинтівкою в руках, ніхто і не визнає ні найменшого права вам так робити. Ви стали злочинцем, права на насильство вам ніхто не давав. Росія – держава-злочинець, але вона нахабним чином застосовує свої каральні структури до українців – або не застосовує їх до тих, хто здійснює проти українців злочини.
У теперішньому Криму не гарантовано базове право: на життя. У Криму зникають люди, і ніхто не займається їх пошуками, крім родичів і друзів
У теперішньому Криму не гарантовано базове право: на життя. У Криму зникають люди, і ніхто не займається їх пошуками, крім родичів і друзів. Викрадають (або вбивають), ймовірно, штатні або позаштатні співробітники ФСБ, а, можливо, – поліція чи так звана «самооборона», угруповання погромників. Право на здоров'я, як частина права на життя, порушується куди частіше – побити людину в Росії завжди було просто, а тим більше на захопленій території. У Росії в держави завжди було ще одне специфічне право – на тортури. Катувати можна запросто, головне – щоб «при виконанні обов'язків» або у вільний час, отримавши на це повноваження.
Настільки важливі для нормального суспільства поняття, як «право на власність» і «право на інформацію», в Криму теж ніхто не гарантує (щодо майна, грошей або власного бізнесу), або вони прямо придушуються – як з правами на інформацію. Не сьогодні-завтра може початися кампанія з «націоналізації» промислових об'єктів або нерухомості (у чому роль «уряду республіки» буде ключовою) або ж, з ініціативи «самооборони» або «поліції» – вимагання у бізнесменів або просто власників гарних будинків. Журналістики в Росії немає, в Криму її теж не повинно бути, журналіст – якщо він журналіст – має прав стільки ж, як у «гарячих точках», тобто він залежний від будь-якої людини зі зброєю або – що частіше – опиняється перед зграєю хуліганів там, де немає прокурорів і судів.
Погромники не дають проводити служби і загрожують парафіянам – як у випадку з церквами Української православної церкви Київського патріархату, або загрожують, діючи індивідуально на членів громади – як це відбувається з деякими ісламськими течіями
Важлива річ, прийнята за умовчанням у вільному світі вже років так 200-250 – «свобода совісті» – в Криму також під питанням. Ніхто прямо не забороняє ту чи іншу конфесію, але всіма силами дається зрозуміти, що відправляти якісь ритуали або демонструвати свою приналежність до певних громад стає небезпечно. Погромники не дають проводити служби і загрожують парафіянам – як у випадку з церквами Української православної церкви Київського патріархату, або загрожують, діючи індивідуально на членів громади – як це відбувається з деякими ісламськими течіями. Загрозу відчувають і етнічні громади – українці та кримські татари, євреї поки не заявляли про свої тривоги, що, до речі, дивно – антисемітських витівок у Криму було чимало й робили таке неонацисти і російські шовіністи – ті, хто зараз захоплюється владою Москви і патрулює міські вулиці.
Нове для Криму та й, мабуть, для інших хронік окупованих територій – це дискримінація «за громадянством», фактично позбавлення всіх прав за відсутності певного громадянства. Звичайно, на окупованих територіях місцеве населення повністю безправне, але ніде ще це населення не примушували до отримання паспорта країни-агресора. Це ноу-хау Росії. Сумнівні «права», які надає книжечка з двоголовим птахом, і ті недоступні для тих, хто її не має. «Примус до громадянства» у виконанні Путіна схожий на закріпачення селян його історичними предками: мовляв, поки вільні, буду пороти постійно, йдете до мене – може, і взагалі не буду, а так, взагалі-то, подивлюся, як настрій.
Що важливо: ці свої правила Росія поширює на громадян іншої країни! Її влада в Криму визнана тільки нею самою, вона захопила близько 2-х мільйонів людей,
Ми, українці, маємо захищати європейські цінності у взаєминах з оскаженілим сусідом
Андрій Кириллов, кримський оглядач
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», можуть не відображати точку зору редакції
