Про те, чим вибори нового українського президента відрізняються від усіх попередніх голосувань, уже сказано чимало – і самими учасниками передвиборних перегонів, і експертами, і журналістами. Але є одна відмінність – особлива: за цими виборами вперше не проглядається тінь Москви. Так, сьогодні ніхто не назве першого українського президента Леоніда Кравчука проросійським кандидатом. Але в грудні 1991 року багато виборців, порівнюючи колишнього секретаря ЦК Компартії України Леоніда Кравчука з кандидатом Руху В'ячеславом Чорноволом, все ж голосували не просто за конкретного кандидата, а ще й за те, щоб нічого не змінювалося у відносинах з Росією. Українське суспільство було явно не готове до справжньої, не декларативної незалежності – і, до речі, точно так само не була готова до такої незалежності України й сама Росія.
Саме тому, коли виявилося, що Леонід Кравчук сприймає українську державу всерйоз, а СНД для нього не прообраз нової імперії з Борисом Єльциним на чолі, а лише інструмент цивілізованого розлучення, в Кремлі задумалися про нового кандидата на пост глави України – і знайшли його в особі «червоного директора» і колишнього прем'єра країни Леоніда Кучми. Ні для кого не секрет, що в 1994 році Кучма переміг саме завдяки експлуатації гасла про відновлення порушених зв'язків із Москвою, а в перемозі йому допомагала група російських диверсантів-політтехнологів або просто людей, кровно пов'язаних з російським керівництвом і його спецслужбами. Затулін, Табачник та інші добре відомі за часом правління Януковича фігури – родом з 1994 року. Інша справа, що, опинившись у президентському кабінеті, Кучма швидко зрозумів, що бути главою олігархічної держави куди вигідніше, ніж московським підопічним. «Україна – не Росія» – назва його книги, а не мемуарів якогось записного радикала.
Але правда і в тому, що Кремль, уже путінський, витратив на упокорення українського президента практично стільки ж зусиль, скільки в майбутньому витратить на приватизацію сімейства Януковичів. Результат був досягнутий – напередодні виборів 2004 року Кучма підписав угоду про створення Євразійського економічного простору з Росією, Казахстаном і Білоруссю та погодився з висуненням в наступники колишнього донецького губернатора. Україна, здавалося, раз і назавжди зайняла своє місце серед російських сателітів.
Але тут стався перший Майдан. І протистояння між тими, хто хотів для України ролі цього сателіта і продовжував спекулювати на «відновленні», і тими, хто вірив у майбутнє незалежної держави, продовжилося на виборах 2010 року. Виборах, що завершилися не просто перемогою готового діяти за московським планом Януковича, а й маргіналізацією сил, які виступали за незалежну
європейську Україну. Росії залишалося тільки безпристрасно стежити за тим, як Янукович зробить свої останні помилки та остаточно опиниться в путінській кишені. Однак втрутились другий Майдан і анексія Криму. І тепер на виборах президента проросійських кандидатів просто немає. Вірніше, є – але десь дуже далеко. Більше того, підозри в контактах з російським керівництвом і готовність піти на компроміс з агресором стали в цій передвиборній кампанії одним з найтяжчих звинувачень, якими обмінюються штаби провідних кандидатів. За «відновлення» – означає тепер не в штабі кандидата в президенти, а в штабі сепаратистів де-небудь у Слов'янську з автоматом та іншою амуніцією.
З українського політичного поля сама ідея особливих відносин та інтеграції з Москвою нелюдськими зусиллями Володимира Путіна і Віктора Януковича вигнана раз і назавжди. Саме тому український виборець отримав можливість обирати не між тим, кого він вважає російським намісником, і тим, кого він сприймає як українського державника, а між українськими політиками. Ці політики можуть бути різними, до них може бути нескінченна безліч претензій і зауважень. Але дорога в Кремль, Ново-Огарьово та Ясну Поляну їм заказана. А для української державності це – найголовніше.
Віталій Портніков, київський журналіст, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Саме тому, коли виявилося, що Леонід Кравчук сприймає українську державу всерйоз, а СНД для нього не прообраз нової імперії з Борисом Єльциним на чолі, а лише інструмент цивілізованого розлучення, в Кремлі задумалися про нового кандидата на пост глави України – і знайшли його в особі «червоного директора» і колишнього прем'єра країни Леоніда Кучми. Ні для кого не секрет, що в 1994 році Кучма переміг саме завдяки експлуатації гасла про відновлення порушених зв'язків із Москвою, а в перемозі йому допомагала група російських диверсантів-політтехнологів або просто людей, кровно пов'язаних з російським керівництвом і його спецслужбами. Затулін, Табачник та інші добре відомі за часом правління Януковича фігури – родом з 1994 року. Інша справа, що, опинившись у президентському кабінеті, Кучма швидко зрозумів, що бути главою олігархічної держави куди вигідніше, ніж московським підопічним. «Україна – не Росія» – назва його книги, а не мемуарів якогось записного радикала.
Але правда і в тому, що Кремль, уже путінський, витратив на упокорення українського президента практично стільки ж зусиль, скільки в майбутньому витратить на приватизацію сімейства Януковичів. Результат був досягнутий – напередодні виборів 2004 року Кучма підписав угоду про створення Євразійського економічного простору з Росією, Казахстаном і Білоруссю та погодився з висуненням в наступники колишнього донецького губернатора. Україна, здавалося, раз і назавжди зайняла своє місце серед російських сателітів.
Але тут стався перший Майдан. І протистояння між тими, хто хотів для України ролі цього сателіта і продовжував спекулювати на «відновленні», і тими, хто вірив у майбутнє незалежної держави, продовжилося на виборах 2010 року. Виборах, що завершилися не просто перемогою готового діяти за московським планом Януковича, а й маргіналізацією сил, які виступали за незалежну
З українського політичного поля сама ідея особливих відносин та інтеграції з Москвою нелюдськими зусиллями Володимира Путіна і Віктора Януковича вигнана раз і назавжди
З українського політичного поля сама ідея особливих відносин та інтеграції з Москвою нелюдськими зусиллями Володимира Путіна і Віктора Януковича вигнана раз і назавжди. Саме тому український виборець отримав можливість обирати не між тим, кого він вважає російським намісником, і тим, кого він сприймає як українського державника, а між українськими політиками. Ці політики можуть бути різними, до них може бути нескінченна безліч претензій і зауважень. Але дорога в Кремль, Ново-Огарьово та Ясну Поляну їм заказана. А для української державності це – найголовніше.
Віталій Портніков, київський журналіст, оглядач Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
