«Рано-вранці 18 травня. Батько зібрався робити ранковий намаз, мама порається вдома. Сильний стукіт у двері. Відкрили – на порозі 4 солдати з автоматами і пістолетами. Вони кричать, лаються і змушують вийти всіх на вулицю», – так цей день запам'ятав тоді ще десятирічний Рідван Бекіров.
Сьогодні йому 80, але спогади про той час досі не дають йому спокою. Його сім'ю, як і всіх інших кримських татар, які жили в його селі недалеко від Балаклави, відправили на збірний пункт, який був розташований на місцевому кладовищі. Коли вони туди прибули, згадує чоловік, було чути, як домашні тварини вили й кричали їм навздогін.
«Ми чекаємо на транспорт, і тут я чую крик нашої корови. Я кажу, мама, це ж наша корова, а вона каже – ні, синку, не може бути. Ми далеко від неї, вона не знайде. І тут в цей момент корова наша з’явилася, знайшла нас. Ми її подоїли, всіх пригостили молоком, а корова пішла пастися», – згадує Рідван-бей.
З чотирьох ранку і до п'ятої години вечора просиділи люди під палючим травневим сонцем, чекаючи на вантажні машини для перевезення. Вже ввечері, на вокзалі, сім'ю Рідвана та інших односельчан завантажили в товарні вагони, двері закрили на засув. Старий згадує, відкривали їх тільки на великих станціях і то на розсуд солдатів. Води і туалету не було, а погодували їх за весь час у дорозі – тільки один раз.
«Саратов – пам'ятаю і ніколи не забуду. Нас там годували, вперше. Смердючий рибний суп дали, але такий солоний, що неможливо навіть нюхати, не те, щоб їсти».
За спогадами старого, ешелон був у дорозі близько двадцяти днів. За цей час багато померло. Їх залишали на роз'їздах або уздовж залізничних колій. Однак і чужина зустріла кримських татар ще однією бідою, говорить Рідван-бей. Людей поселили в землянки, в яких раніше тримали японських бранців. Замість ліжок – земляні насипи, а дах над головою – це очерети й дерева. Далі – почалася епідемія дизентерії. Місцева вода виявилася непридатною до вживання.
«Коли приїхали, почалася епідемія. Люди пили некип'ячену воду, а вона заразна, з бавовняних плантацій була. Хоча на вигляд гарна, прозора, як кримська. А насправді – отрута. Кожен день вранці 16-18 мертвих вивозили на цвинтар». Його сім'ю, впевнений чоловік, від дизентерії врятувала кавомолка, подарована його матері на весілля. «Батько знав, що всі хвороби були від місцевої води. Тому він змушував нас нохут (різновид гороху – ред.) смажити до чорного кольору, і потім молоти. І кожен день по 2-3 кружки потрібно було пити, як каву. Цей подарунок нас врятував».
Місцеві жителі намагалися не розмовляти з кримчанами, дивилися спідлоба, а все через те, що перед приїздом кримських татар узбекам повідомили, що приїдуть «зрадники Батьківщини», і з ними потрібно бути обережними, згадує Рідван Бекіров.
Життя на чужині було складним, повним бід і тривог, згадує старий. Тому, за першої ж можливості він і вся його велика родина повернулися на півострів, в село Партизани Сімферопольського району. Вже тут він і його дружина збудували великий будинок, виростили дітей та онуків. Зовсім недавно його дружина залишила цей світ, але одне втішає старого – померла вона на рідній землі, в Криму.
Сьогодні йому 80, але спогади про той час досі не дають йому спокою. Його сім'ю, як і всіх інших кримських татар, які жили в його селі недалеко від Балаклави, відправили на збірний пункт, який був розташований на місцевому кладовищі. Коли вони туди прибули, згадує чоловік, було чути, як домашні тварини вили й кричали їм навздогін.
«Ми чекаємо на транспорт, і тут я чую крик нашої корови. Я кажу, мама, це ж наша корова, а вона каже – ні, синку, не може бути. Ми далеко від неї, вона не знайде. І тут в цей момент корова наша з’явилася, знайшла нас. Ми її подоїли, всіх пригостили молоком, а корова пішла пастися», – згадує Рідван-бей.
З чотирьох ранку і до п'ятої години вечора просиділи люди під палючим травневим сонцем, чекаючи на вантажні машини для перевезення. Вже ввечері, на вокзалі, сім'ю Рідвана та інших односельчан завантажили в товарні вагони, двері закрили на засув. Старий згадує, відкривали їх тільки на великих станціях і то на розсуд солдатів. Води і туалету не було, а погодували їх за весь час у дорозі – тільки один раз.
«Саратов – пам'ятаю і ніколи не забуду. Нас там годували, вперше. Смердючий рибний суп дали, але такий солоний, що неможливо навіть нюхати, не те, щоб їсти».
За спогадами старого, ешелон був у дорозі близько двадцяти днів. За цей час багато померло. Їх залишали на роз'їздах або уздовж залізничних колій. Однак і чужина зустріла кримських татар ще однією бідою, говорить Рідван-бей. Людей поселили в землянки, в яких раніше тримали японських бранців. Замість ліжок – земляні насипи, а дах над головою – це очерети й дерева. Далі – почалася епідемія дизентерії. Місцева вода виявилася непридатною до вживання.
«Коли приїхали, почалася епідемія. Люди пили некип'ячену воду, а вона заразна, з бавовняних плантацій була. Хоча на вигляд гарна, прозора, як кримська. А насправді – отрута. Кожен день вранці 16-18 мертвих вивозили на цвинтар». Його сім'ю, впевнений чоловік, від дизентерії врятувала кавомолка, подарована його матері на весілля. «Батько знав, що всі хвороби були від місцевої води. Тому він змушував нас нохут (різновид гороху – ред.) смажити до чорного кольору, і потім молоти. І кожен день по 2-3 кружки потрібно було пити, як каву. Цей подарунок нас врятував».
Місцеві жителі намагалися не розмовляти з кримчанами, дивилися спідлоба, а все через те, що перед приїздом кримських татар узбекам повідомили, що приїдуть «зрадники Батьківщини», і з ними потрібно бути обережними, згадує Рідван Бекіров.
Життя на чужині було складним, повним бід і тривог, згадує старий. Тому, за першої ж можливості він і вся його велика родина повернулися на півострів, в село Партизани Сімферопольського району. Вже тут він і його дружина збудували великий будинок, виростили дітей та онуків. Зовсім недавно його дружина залишила цей світ, але одне втішає старого – померла вона на рідній землі, в Криму.
